Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська

марних спроб Ониська ульокувати своє твориво в греко-католицькій церкві) всупереч традиції й здоровому глуздові (цього осуду Пригара ніколи й не приховував, відверто висловлюючи його не лише знайомим, а й самому отцеві ріжучи правду в очі) з вини безголового Ґудзія, що пожалів одержимого винахідника (Пригару ніхто ніколи не жалів, та й він не дозволив би себе жаліти, як песика!), опинився в православній церкві, де Онисько перед початком і після відправи (на думку Ярця Мигаля, знавця найпотаємніших сторін таборового життя, Ґудзій лише за цієї умови й погодився, яка проте цілком задовольняла винахідника) годинами вигравав елегії-канти (так бодай Онисько окреслював свою музику, твердячи, ніби вона злагіднює й очищає від погані людську вдачу), дивуючи таборян, як із водяної діжки, виповненої колінчастими рурами-міхами, що скидалися радше на бляшані хоботи, повідгороджувані один від одного чи то подіркованими патиками, чи то сопілками з млинкоподібними коліщатками- оздобами вгорі, линуть досить незвичні, неголосні, але напрочуд приємні звуки, — з чим Пригара ніколи не погоджувався, хоч Прокіп Яловецький (актор, режисер, сценарист, баба-повитуха, рапсод, а на дозвіллі просто душа-гульвіса, який один час навіть дружив із Пригарою) в захопленні від дивовижної музики (властиво через неї Яловецький остаточно й розлаявся з Пригарою), кілька разів випозичав орган-діжу разом із Ониськом для театральних вистав, бож грати на тій споруді вмів тільки сам винахідник.

Щоправда, траплялися дні, коли й Онисько не міг упоратися зі своїм органом, конче потребуючи ще й двох помічників, які з чайників доливали воду в діжку-орган, ніби від зосередженої гри вся рідина одразу випаровувалася в звуки, попри те, що Онисько заздалегідь наповнював орган-діжу водою, ставлячи біля ноги ще й повне відро про запас.

Самозрозуміла річ, подібне видовище мимоволі притягало всіх таборових бешкетників, які під час богослуження, коли Онисько не сидів за музичною спорудою, або після відправи, коли він, замріявшися біля свого творива, дивився крізь речі на лише йому відкриті райські видива, нічого не зауважуючи навколо, — кидали камінці й жаб у діжку- орган, і в рурах тоді одразу починало шипіти й квакати, крізь отвори появлялися кількаповерхові ковпаки салатної піни, коліщата-отвори шалено урухомлювалися, розхитуючи бляшані рури, що корчилися, як від вогню, і, пахнувши водяним пилком, басистими спіралями розвалювалися на всі боки, змушуючи потім Ониська довго направляти свою музику.

Але він завжди терпляче й ніколи не гніваючися направляв, сантиметр за сантиметром усуваючи шкоду, і коли остання рура була склепана й оздоблена коліщатками-млинками, назбирував найнепогамованіших бешкетників до спорожнілої церкви (а вони завжди охоче приходили, навіть ті, що особливо дошкуляли, бо дошкуляти — одне, а бігати за Ониськом — зовсім інше, що, зрештою, Онисько чудово розумів) і, замість шпетити малих бузувірів, грав їм на оновленому органі. І хоч уговтані на короткий час паливоди довго не заслухувалися Ониськовою музикою, попри те, що дітям вона найбільше подобалася, кожен згодом по багатьох роках пригадував її в життєвих перипетіях, як найсвітлішу мить, коли, ледве зіп'явшися на ноги і щойно промацуючися до усвідомлення добра й зла, йому пощастило без жодних труднощів наблизитися до самого незбагненного осереддя людського існування, яке тоді здавалося збагненним і намацальним, як таборовий цуцик Вовк, а потім, учуднившися з віком, розвіялося й зникло, ніби таборового дитинства ніколи й не було, — і цього не міняла й та обставина, що за кілька днів, а інколи й за кілька годин (залежно від погоди, бо в дощ нудьга особливо спонукувала до витівок і винахідливости) ніхто з розбишак не здолав утриматися (хто ж коли бачив ліпшу розвагу, ніж коли псувався орган-діжа?), щоб не вкинути в Ониськову музичну споруду, якщо не рінину, то бодай мале жабеня.

А втім, не лише мале жабеня, а й цілу торбу старих ропух — тільки вже не хлопчаки, а дорослий Пригара з насолодою випорожнив би в Ониськів орган, щоб назавжди зачопувати пекельну музику, якби кошачий голос, забракувавши цю дитячу забавку, не порадив Пригарі взятися за розум, прийти вдосвіта до церкви (яка не замикалася з примхи Ґудзія, що вважав, ніби храм Божий має стояти відчинений для кожного цілу добу, навіть коли туди, замість молитися, задибуватимуть на ночівлю лише такі п'яниці, як Стецько Ступалка), строщити Ониськову музику, царські врата і всі єретичні мальовила, а найголовніше: зарубати Ґудзія, що й без органу явно підозрівав Пригару, час від часу зупиняючи на ньому надто зосереджений погляд (а хіба чоловік без причини вибалушується на іншого?), і від цього погляду Пригара від голови до п'ят спалахував двигтючою ненавистю не тільки до пришелепуватого слуги Божого, а й до всього світу, що з Пригарою не надто часто траплялося, бож і ця ненависть ще не пояснювала остаточної причини (а втім, може, остаточні причини завжди зовсім не ті, ніж людина гадає?), яка схилила Пригару височити Ґудзія саме в церкві.

Згодом на суді Пригара і сам дивувався, чому нявкотливий голос велів йому ухокати Ґудзія в церкві, а не десь біля колод, де лишилося б менше слідів, хоч, імовірно, до баракового храму привела його пригадка, виснувана з плітки, ніби Ґудзій удосвіта (ще перед утренею) відслужує насамоті дивний молебінь за всіх нещасних і покривджених (правда, Дюрченко казав, ніби отець просто частенько висипляється від чарки біля іконостасу й уві сні балакає, а не читає молебінь, бо всі люди ниці, і думають лише про себе, та й молебінним пустомельством нікого не порятуєш, у світі панує зло, і йому треба поклонятися), і там найлегше з ним упоратися, а заразом і покінчити з найнебезпечнішими Ониськовими творивами, не відкладаючи порахунків на довгий час.

Звісно, якби Пригара знав наперед, що саме того ранку Ґудзій запропаститься від перепою, вдоволившися не церквою, а іншим закамарком, і замість отця він подибає Ониська, який виграватиме на органі-діжі, він відклав би до сприятливішої нагоди свій намір, оскільки йому й на думку не спадало переставляти навіженого Ониська до праотців.

Тільки коли Пригара почув диявольську музику в порожній (і тому надто лункій), ще виповненій сутінками церкві, — незвичні плюскотливі тони, ніби в бляшаних рурах переливалася Сушкова кров точнісінько, як тоді над Ізаром, — він не годен був погамувати себе й кинувся з сокирою на Ониська, який, замість злякатися (зрештою, може він і не зауважив піднесеної над ним сокири, замріявшися, як це його опадало під час гри), лагідно дивився на свого вбивника (так бодай Пригарі, — напевне від збудження, — здалося) і продовжував виповнювати вуха, груди, кожну шпарку неголосними звуками, що струсонули Пригарі щось усередині, і воно обірвалося, наслідком чого він випустив