Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

— Sir, yes, sir!

— Сер, я прошу покарання й для мене, бо я безпосередній учасник процесу, сер! — до нашого маленького бунту приєдналася сержант МакКарті.

— Як ви могли!.. — розчаровано промовив полковник. — Я все сказав. Дисциплінарне Маковскі й відсторонення на місяць!

— Ні, Френкі.

Усі обернулися. Коло вхідних дверей стояв полковник Ґвінн, новий командир, якому Вескотт передав базу ще торік у листопаді.

— Вибач, ти більше не можеш накладати дисциплінарні стягнення на моїх підлеглих. Маковскі не отримує ніякого покарання. Це тепер моя база. Я не бачу підстав для винесення такого рішення.

Я скоса зиркнув на Вескотта. Полковник побагровів. Я за нього навіть стривожився.

— Якого біса? — видихнув Вескотт.

— Пробач, Френкі. Сержанте Маковскі, можете бути вільні. Вертайтеся на пост! Сержанте МакКарті, ви теж вільні. Не забудьте сьогодні подати мені рахунок на снігоприбиральну техніку, я підпишу.

Маковскі й Сара навіть не ворухнулись.

— Маковскі, МакКарті, ви чули наказ командира, — тихо, але твердо сказав Вескотт. — Ви вільні.

— Sir, yes, sir! — сержанти відсалютували і вийшли.

— А ви… — сказав Вескотт, звертаючись до нас із Франческою. — Я думав, ви дорослі люди!.. А ви нап’яли бронежилети і… Ідіть. Я вас не тримаю.

І полковник відвернувся від великого панорамного вікна, що виходило на злітно-посадкову смугу.

— Так, сер, ми дорослі люди, — сказав я, ковтаючи образу. — І ми розуміємо, що, можливо, впороли дурницю. Але ми хотіли допомогти вашій дитині. І ми, на відміну від вас, сер, відчуваємо різницю між друзями й персоналом. Тепер нам очевидно, сер, що ми тільки персонал!

— Ви просто…

— Сер, пробачте, сер! — у дверях стояв старший офіцер Баррел. — Джорджіо, Франческо! У нас «Код 04»! Г’юстон на зв’язку!

— Сер? — ми розвернулися й пішли до виходу.

— Джорджіо… — почув я було за спиною, але вже не мав бажання обертатися. Разом із нами вийшов і полковник Ґвінн.

— Буває, еге ж? — сказав нам новий командир. — Не переймайтеся. Don’t be stressed, guys!  [46] Ідіть працюйте! І здайте зброю Маковскі.

Ми зайшли в Командний центр. Усі монітори були пусті. Трейсі сиділа у кріслі Франчески й читала журнал. Ми розгублено подивилися на Баррела.

— А як же «Код 04»? Тривога?

— Та немає ніякого коду! — пробурчав Баррел. — Я просто не знав, як вас звідти витягти. Відпочивайте. У вас був важкий день. Я закрию броньовані двері в командний центр.

Баррел натис кнопку. Ми почули м’яке гудіння електромоторів і клацання. Ззовні в коридорі загорілося табло з написом: «Do not disturb. Flight Control Room sealed». Тепер ніхто у світі не міг потурбувати нашу команду.

Я сів у крісло й заплющив очі. Франческа поплескала мене по плечах і сіла поряд.

— Хочеш апельсин, caro mio?

— Certo, ragazza mia!    [47]

Коли ми виходили з центру, то побачили полковника Вескотта і його дівчат. Обнявшись, вони йшли на стоянку.

* * *

Щойно сержант Маковскі зайшов у наш кабінет, як я одразу зрозумів, про що буде розмова. А точніше не «про що», а «про кого».

— Ти сам? — спитав начальник охорони авіабази, озираючись навколо.

— Франческа має бути з хвилини на хвилину, — сказав я. — Вибігла в туалет. Це мінімум п’ятнадцять хвилин. Маєш час.

— Що ж вона робить стільки часу в туалеті?! — здивувався Маковскі.

— Книжку пише! — пожартував я. Хоча це взагалі був не жарт, а сувора реальність, яка, щоправда, стосувалася мене.

— Аха-ха-ха! Насмішив, Джорджіо. Жартівник ти наш!

— Маковскі, ти сміятися прийшов чи маєш якісь справи? Кого сьогодні треба забирати зі школи?

— Я насправді порадитися прийшов… — раптом тяжко зітхнув Маковскі.

— Сара, — зітхнув я. — МакКарті.

— Як ти, в біса, знаєш?!

— Боже, Маковскі, у тебе на лобі футовими літерами написано «САРА»!

— У мене не такий великий лоб, — образився сержант. — І нічого там не написано!

— Ти в дзеркало подивися! — пожартував я.

Маковскі одразу ж витріщився в дзеркало, яке моя люба напарниця притарабанила в наш кабінет із дому. Я зареготав.

— Джорджіо, ти засранець! — усміхнувся Маковскі. — Саме тому я до тебе й прийшов.

— Сумнівна аргументація. Але нехай. Хочеш призначити їй побачення?

— А ти як здогадався?!

— Ти забуваєш, ким я був раніше.

— А, справді. ФБР, як я міг забути.

— Ну, викладай свої думки.

Маковскі нервово зняв кепі, зім’яв його й сів у крісло.

— Кхм… Е-е-е… М-м-м…

— Маковскі, я не Сара. Вернись у реальність. Давай ближче до діла.

— Тобі легко говорити! Ми майже однолітки, але ти вже маєш двох дітей, і старша вже майже доросла.

— Перебільшуєш. Ти молодший за мене на десять років, а моя старша — тільки підліток.

— Я сам недавно був підлітком!

— Перестань. Ти дорослий чувак, годі скиглити, давай по суті. Хочеш запросити Сару на побачення?

— Так.

— Так би одразу й сказав. Розвів тут дитячий садок. То візьми й запроси. У чому проблема?

— Я не знаю як…

— Ти знущаєшся?!

— Ні…

— Чувак, ти знаєш, чому вимерли динозаври? Вони не знали, як запросити одне одного на побачення!

— Як смішно, Джорджіо, — з кам’яним обличчям сказав Маковскі. — Я зараз помру зі сміху.

— Ну добре. Ти хочеш, щоб я підказав тобі, як це зробити?

— Ні. Я хочу, щоб ти запросив її замість мене!

Я трохи каву на коліна не розлив.

— Маковскі. Ти серйозно?

Сержант опустив очі й зітхнув.

— Так…

Я кілька секунд помовчав.

— Сказати, чого у мене в такому молодому віці вже є дві майже дорослі дочки?

Маковскі підняв голову і подивився на мене так, ніби я зараз йому розповім, хто вбив Кеннеді.

— Ти знаєш, що я бурят-монгол. А ми, бурят-монголи, такі, що як нам якась дівчина сподобається, то ми беремо її впоперек сідла — і гайда в степ!

Маковскі розгублено закліпав очима. Я засміявся.

— Ти що, справді хочеш, щоб я її запросив?

— Ага…

— Ти вважаєш, що це добра ідея?

— Якщо я не можу сам, то прошу про це свого найкращого друга…

— Маковскі, я твій найкращий друг? BFF?! Best Friend Forever? — зареготав я.

— Щось таке… — зніяковів Маковскі.

Я відчув себе останньою падлюкою.

— Добре, друже. Дай мені час подумати.

— Думай. А я на чергування, sir! — Маковскі чомусь приклав руку до козирка, ніби я старший за званням, повернувся на каблуках і вийшов.

Щойно за Маковскі зачинилися двері, зайшла Франческа.

— Що хотів дорогий сержант, охоронець наших душ? — спитала вона, з усього розмаху приземляючись у крісло.

— Це не моя таємниця, — делікатно ухилився я.

— Теж мені таємниця! — пхикнула напарниця. — Питав, як краще під’їхати до Сари?

— А ти як, у біса, знаєш?

— Тут і біса не треба. У нього на лобі написано, що він без тями від МакКарті.

Отак буває. Намагаєшся приховати свої почуття від усіх, самому собі боїшся зізнатись. А тут на тобі! Усі навколо обізнані, в кого ти закоханий, і ні для кого, крім тебе, це не таємниця.

Рівно за п’ятнадцять хвилин до початку зміни двері в наш кабінет відчинились, і до нас вплила граціозна Сара МакКарті. Її балетне минуле завжди давалося взнаки: у м’якості й чіткості рухів, у драматизмі і пристрасності.

— Франческо? — Сара подивилася на мою напарницю крізь опущені вії. — Ми можемо поговорити?

— Я зайвий? — нахабно спитав я, наперед знаючи, про що буде розмова.

— У мене від