Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

— Мені треба мати двох охоронців! — уперто повторила Венді Вескотт. — Щоб у піджаках і в темних окулярах. І з раціями! І зі зброєю! Як у кіно!

Дочки полковника Вескотта сиділи на нашій кухні і, як завжди, сварилися. З ними був начальник охорони бази, веселий сержант Маковскі. Поряд, схрестивши руки на грудях, стояла сержант Сара МакКарті. Брови в неї були насуплені й нагадували двох великих волохатих гусениць, що зустрілися на гілці.

Коли ми з Франческою вийшли на перерву зробити собі кави, то так усю компанію на кухні й побачили.

— О, Джорджіо!

— Франческа!

— Привіт, дівчата! Привіт, Маковскі!

— Ciao, ciao ragazze!

— Раді вас знову бачити!

— Давненько вас не було!

— Що новенького?

— У мене проблеми, — тихо сказала Венді.

Я чомусь думав, що у сім’ї полковника Вескотта усі мають прямолінійний аналітичний розум, що всі носять військову форму і за стіл сідають тільки після того, як піднімуть державний прапор і віддадуть йому честь. Менше за все я очікував такого божевілля, як із тим моїм шоломом для американського футболу, що мені подарувала була напарниця: молодша Венді натягла його собі на голову, а зняти не змогла — заважала товста коса. Довелося шолом розрізати. Тепер же я вирішив триматись осторонь від усіляких халеп, тим більше, що в мене справ було по вуха.

— Це дуже погана ідея, Ді! — умовляла молодшу сестру старша, Меґан. — Це дуже й дуже тупо! Охорона! Добре, що ти татові нічого не сказала, бо він би тобі показав охорону! WTF?!

— Меґ, ти не розумієш! У мене нема шляху назад.

— Не панікуй! Ти все драматизуєш! Прямо Drama Queen  [43]!

— Меґ!

— А в чому, власне, проблема? — спитала Франческа.

Сара затулила обличчя рукою.

— Проблема в тому, що Ді — дурепа!

— Меґ!

— А що?! Неправду кажу? Хто тебе за язика тягнув, мала брехушко?!

— Нам хтось пояснить, що трапилося?! — врешті-решт не витримав я.

— Гаразд, — Меґан взяла ініціативу у свої руки. — Ця дурнувата брехушка сказала своїм дурнуватим друзям у своїй дурнуватій школі, що в неї є дурнувата особиста охорона!

Венді залилася краскою.

— Охорона? — брови у Франчески поповзли вгору так високо, що я злякався, чи не сховаються вони в чорних кучерях, щоб випливти десь на потилиці.

— Охорона… — зітхнула Венді.

— Навіщо тобі охорона? — не зрозумів я. — Тебе в школі кривдять?

— Вона сама кого хочеш скривдить, — сказала Меґан. — Від неї й так усі вже сахаються.

Я раптом згадав, що полковник розповідав, як його молодша дочка розбила носа Скоттові Бернарді, бо той її зачіпав. Вескотта викликали через це до директора. Полковник сказав, що він усе усвідомив, що проведе з дочкою виховну роботу і наступного разу вона битиме не в ніс, а в пах.

— Ну добре. Але нащо ж охорона?! — не розумів я.

— Я… Я просто хотіла, щоб усі бачили, що про мене хтось дбає… — пробурмотіла дівчинка й схлипнула. — Я ще з початкової школи їжджу на шкільному автобусі, бо батьки вічно зайняті. Ніхто не забирає мене зі школи, я сама і на автобус, і з автобуса… За іншими приїжджають батьки… А за мною — ні.

— Та перестань, чого ти? Я ж тебе іноді забираю… — сказала старша сестра.

— Іноді… — знову схлипнула Венді. — У тебе свої проблеми, ти то з Тайлером, то у себе вдома!

Меґан тепер живе окремо від батьків, цю трагічну для полковника історію я вже розповідав раніше.

— Ді, ну вибач… Я приїжджатиму частіше!.. — Меґан обняла молодшу сестру.

Я згадав, що обидві дочки часто питали нас із Яркою, чи зможемо ми їх забрати зі школи, і в мене защеміло серце. Ми багато працюємо і мало проводимо часу з дітьми. А час спливає, вони стають дорослі й більше не потребуватимуть батьків так, як у дитинстві.

— І я подумала, що мені допомогти може тільки Маковскі! — плакала Венді.

— А чому не полковник?

Венді підняла на мене заплакані очі.

— Йому ж ніколи! Він на своїй новій роботі живе!

Що правда, то правда. Коли Вескотт був командиром нашої бази, то щовечора, за будь-якої погоди, смажив зі своїми дівчатами барбекю на терасі. А тепер, жалілася маленька Ді, він приїжджає додому пізно й одразу лягає спати.

— То Маковскі й Сара стануть твоїми охоронцями? — я засміявся, а Сара почервоніла. — І що вони повинні зробити?

— Та нічого такого! Просто завтра, коли ми всі після обіду вийдемо зі школи й будемо чекати хто батьків, а хто автобус, потрібно підійти й забрати мене. І щоб усі побачили, що це охорона.

— Стривай, а як же це провернути? Зміна на базі закінчується приблизно по четвертій. А це вже пізно. Ну, нехай ти, Маковскі, якось зможеш вирватися. А Сара? Її зняти зі зміни не вдасться.

— Отож-бо й воно. Військових охоронців я їй організувати не можу, — погодився Маковскі і якось дивно подивився на мене. — Проте можу попросити цивільних!

Повисла незручна мовчанка.

Кажуть, що тварини відчувають землетрус якимось своїм шостим чуттям і за кілька годин до поштовхів просто не знаходять собі місця. Не знаю, як там у тварин, але я відчув небезпеку шкірою.

— Це погана ідея! Дуже погана!

— Ну, Джорджіо, ти такий солідний, серйозний… Ми дамо тобі форму і зброю, ти просто підійдеш і забереш Венді зі стоя…

— Ви збожеволіли?! — з мене трохи кава назад не полилася. — Піти зі зброєю?! До школи?! До дітей?! Та ви геть очманіли! Ні!

— Ну, Джор…

— Та мене пристрелять як собаку! Ви що?!

— Я домовлюся з охороною і з поліцією. Я все-таки начальник охорони бази.

— Ви подуріли! Ні, я нізащо на таке не підпишусь! Ні, ні, ні!

— Будь ласка, Джорджіо… — Венді благально подивилася на мене.

Моє батьківське серце тьохнуло. Дитина просить мене про допомогу. Венді сімнадцять. Вона вже на два роки старша за мою Софію. На вигляд уже дорослі, але такі ще діти! Дехто навіть у сімнадцять грається ляльками… Якраз такий вік, коли вони думають, що вже дорослі й самостійні. Може, воно й так. Але інколи їм гостро потрібна допомога дорослих. І ми, дорослі, не маємо права їм відмовляти.

Я важким поглядом подивився на Маковскі, ніби то він був у всьому винний.

— Дідько з вами, я піду. Щоб на вас усіх гикавка напала.

— Чудово! — зрадів Маковскі. — З тобою піде Франческа! Я буду на контролі.

І тут я зрозумів, що справжні проблеми тільки починаються.

* * *

Перший, кого я побачив зранку на блок-посту, був сержант Маковскі. Він був такий радісний, ніби в нього саме сьогодні день народження і заодно Різдво.

— Ти готовий?

— Що, вже?! Ще тільки ранок, у нас і зміна не почалась! — я розхвилювався: «Може, я не так зрозумів? Може, Венді Вескотт зі школи треба забирати зранку?»

Але Маковскі мене заспокоїв:

— Та не зараз! От як буде в нас обід, тоді поїдемо.

— Омайґад! Значить, це не сон! Це довбана реальність! — простогнав я.

Підійшла Франческа. Вбрана у строгий брючний костюм, вигляд вона мала просто шикарний.

— Ciao, caro mio! Come stai?

— Tutto bene, ragazza mia!  [44] Гарно виглядаєш!

— Оу, ти теж, напарнику! — я був у світло-коричневих штанях і в піджаку кольору хакі. Я ж сьогодні не просто Джорджіо, а Джорджіо-суперагент.

— До речі, Льолєку, а чого ти вирішив, що Франческа підпишеться