Мáліна - Інгеборг Бахман
Ну, і?
Мій Батько, голос якого — не Батьків голос, запитує здалеку:
Ну, і?
А я кажу кудись вдалину, бо ми розходимося все далі, усе далі один від одного, усе далі й далі:
Я знаю, хто ти.
Я все зрозуміла.
Маліна мене підтримує, він сидить на краю мого ліжка, якусь мить ми не мовимо й слова. Мій пульс ані надто скорий, ані надто повільний, пароксизм відступив, мені зовсім не холодно, я не пітнію, Маліна тримає мене й тримає, ми не відриваємося одне він одного, бо його спокій перейшов і на мене. Потім я вивільнююся від нього, сама поправляю подушки, кладу свої руки на руки Маліни, тільки дивитись на нього не можу, я дивлюся на наші руки, які зчіплюються усе міцніше, я не можу на нього поглянути.
Я: Це не мій Батько. Це вбивця. Маліна не дає відповіді. Я: Це мій убивця. Маліна: Так, я це знаю. Я не відповідаю. Маліна: Чому ти весь час казала: мій Батько? Я: Я так казала? Як тільки могла я таке казати? Я ж не хотіла цього говорити, але розповісти можна лиш те, що бачиш, і я розповідала тобі все докладно, як було мені видно. Я хотіла сказати йому ще те, що давно зрозуміла — що тут не вмирають своєю смертю, тут убивають. Тому розумію, навіщо йому вдалося ввійти у моє життя. Хтось мав це зробити. Він був ним. Маліна: Отож, ти ніколи більше не скажеш: війна і мир. Я: Більше ніколи. Завжди є лише війна. Тут завжди є насильство. Тут завжди боротьба. Це вічна війна.Розділ третій
Про остаточні речі[324]
Найбільший страх, напевно, вселяє зараз у мене доля наших поштових працівників. Маліна знає, що я, окрім дорожніх робітників, особливу пристрасть маю до поштарів, і це — з багатьох причин. Утім, прихильність моя до дорожніх робітників могла б мене осоромити, хоча я ніколи не дозволяла собі чогось такого, що можна було б назвати гріхом, бо все закінчувалося лиш тим, що я їх привітно вітала або мимохідь оглядалася із машини на групу засмаглих, спітнілих на сонці чоловіків, до пояса голих, які засипають гравій, розливають смолу або споживають свій підвечірок. До того ж, я ніколи не мала відваги зупинити машину, навіть Маліну, який знає про цю дивну, по суті, пристрасть, і вважає її цілком зрозумілою, я не просила ніколи допомогти мені розпочати розмову з якимось дорожнім робітником.
Моя прихильність до поштарів, натомість, вільна від будь-яких домішок брудних помислів. Я навіть не розрізняю, за кілька літ, їхніх облич, бо підписую швидко у дверях картки, які вони мені подають, часто ще однією із тих старомодних чорнильних ручок, які вони носять з собою. Я сердечно їм дякую за термінові листи й телеграми, які вони вручають безпосередньо мені, і не скуплюся на чайові. Проте я не можу подякувати їм так, як мені того хочеться, за листи, яких вони мені не приносять. Однак сердечність моя та мій захват біля дверей стосується також пошти, яку не принесли, загубили або й підмінили. У кожному разі, я дуже рано змогла розпізнати чудесне щось у доставлянні листів та передачі пакетів. Також і скринька поштова в під’їзді, одна з тих, що висять там у ряд, запроектовані найсучаснішими дизайнерами для далекоглядної індустрії поштових скриньок, виготовлені, напевно, для хмаросягів, яких ми у Відні все ще не маємо, — вони контрастують разюче з Ніобою з мармуру часу сецесії[325] і просторим парадним вестибулем будинку, — не дозволяє мені ніколи байдуже думати про чоловіків, які заповняють її повідомленнями про смерть, поштовими картками, на яких рекомендують себе галереї та інститути, рекламними проспектами туристичним бюро, що закликають поїхати до Стамбулу, на острови Канарські та до Марокко. Рекомендовану кореспонденцію — навіть її розважливий пан Седлачек та трохи молодший пан Фукс опускають до скриньки, щоб я не мусила бігти за нею на пошту на вулиці Разумовського, а грошові перекази, від яких на серці моєму то сумно, то радісно, приносять так рано-вранці, що я, босоніж, у халаті, завжди готова для підпису, з’являюся до поштаря. Зате телеграми вечірні, які посланець приносить до восьмої вечора, застають мене у стані руйнації або в процесі створення нової композиції. Коли я йду до дверей, одне око червоне від очних крапель, голова обмотаної рушником, бо я щойно помила голову, і волосся не встигло висохнути, пройнята страхом, що це може бути Іван, який прийшов надто рано, то виявляється, що це лиш новий або давній приятель з вечірньою телеграмою. Як я завдячую чоловікам, які, мов тварини сумчасті, носять з собою найдорожчі радісні повідомлення або нестерпні Йовові вісті[326], невтомно тиснуть на педалі велосипедів, тріскотять мотоциклами, коли від’їжджають від Гоймаркту, підіймаються сходами, зігнуті від тягаря, дзвонять у двері, з чималою непевністю, чи не марно долали шлях, чи вдома є адресат, чи спроможеться цей адресат дати одного, а чи чотири шилінґи, наскільки ця новина для нього в цілому вартісна — як ми завдячуємо усім цим чоловікам, належить іще розповісти.
Сьогодні, нарешті, прозвучала фраза, однак не з уст пана Седлачека, і не юного Фукса, а листоноші, якого я, здається, не знаю, який ніколи ще не з’являвся поміж Різдвяними святами та Новим роком із привітаннями, і тому не має підстав бути зі мною люб’язним. Сьогоднішній листоноша каже: Ви, звичайно, отримуєте лише приємні листи, а я через них надриваюся! Я заперечила: Так, Ви носите тягарі, але спочатку погляньмо, чи Ви справді принесли приємні листи, на жаль, я страждаю деколи від Ваших листів, і саме тому Ви страждаєте також задля моєї пошти. Цей листоноша, якщо не філософ, то напевно, якийсь аферист, бо отримує задоволення, коли на два звичайні листи кладе чотири конверти з чорною облямівкою. Можливо, він має надію, що звістка про смерть принесе мені радість. Та саме звістка ця не з’являється, її все немає й немає, мені не варто навіть дивитись, я викидаю чотири конверти, навіть не глянувши, у смітник. Я б відчула, якби серед них було саме те сповіщення, про яке я думаю, а цей поштар-підлабузник, напевно, мене побачив наскрізь, утаємничені бувають тільки поміж
