Мáліна - Інгеборг Бахман
Я ввійшла в період падінь, сусіди цікавляться деколи, чи не сталося щось зі мною. Я упала в маленьку могилу, розбила голову, покалічила руки, до падіння наступного все має загоїтись, я повинна провести цей час у склепі, я відчуваю вже страх перед наступним падінням, однак знаю, бо існує таке пророцтво, що я тричі впаду перед тим, як зможу піднятися знову.
Мій Батько відправив мене до тюрми, я цим не надто здивована, бо знаю його добрі зв’язки. Насамперед я маю надію, що зі мною будуть добре поводитись і, принаймні, дозволять писати. Так чи інакше, я маю тут час і захищена від його переслідувань. Я могла б закінчити книгу, яку я знайшла, вже раніше, на шляху до тюрми, у цій поліцейській машині я побачила в обертах синього світла кілька висловів, які висіли поміж дерев, пливли в стічних водах, які втиснули колеса численних машин у надто гарячий асфальт. Я запам’ятала усі ці вислови, у моїй голові залишилися й інші, проте вони належать до минулого часу. Мене ведуть довгими коридорами, хочуть попробувати, до якої камери я пасую, однак потім з’ясовується, що я не отримаю жодних пільг. Різні інстанції довго з’ясовують ситуацію. За усім цим стоїть мій Батько, це він посприяв тому, що частина актів раптово щезла, зникає усе більше тих документів, які свідчать мені на користь, і нарешті з’ясовується, що писати мені не дозволять. Хоча я справді отримую ізольовану камеру, як я бажала собі цього потаємно, ставлять туди бляшану миску з водою, і, хоча в камері надто брудно і тьмяно, я думаю лиш про книгу, прошу паперу, барабаню кулаками у двері, задля паперу, бо я хочу щось написати. Перебування в камері не буде для мене таким складним, я не жалкую за тим, що я тут ув’язнена, з цим я відразу погодилась, я тільки звертаюсь весь час до людей, які ззовні проходять й не розуміють мене, бо думають, що я протестую й боронюсь від ув’язнення, тоді як я лиш хочу сказати, що для мене ув’язнення — це ніщо, я лише хочу отримати всього декілька аркушів і будь-яку ручку, щоб мати змогу писати. Наглядач різко розчахує двері та каже: З цього нічого не вийде, Ви не маєте права писати своєму Батькові! Він зачиняє з силою двері й б’є мене ними по голові, хоча я кричу вже: Та ні, зовсім не Батькові, я обіцяю, не Батькові! Мій Батько доклав зусиль, щоб проінформувати органи правосуддя про те, ніби я небезпечна, бо знову хочу йому писати. Однак це неправда, я хочу лише написати вислів один про причину[321]. Я зовсім знищена, перевертаю до того ж бляшану миску з водою, я хочу померти від спраги, це неправда, і в той час, як я знемагаю від спраги, навколо мене переможно кружляють вислови, їх усе більше. Деякі з них лише видно, деякі лише чутно, як це було на Ґлоріаштрассе[322] після першої ін’єкції морфію. Скулена, лежу я в куті, без води, я знаю, що мої вислови не залишать мене, і що я на них маю право. Мій Батько підглядає за мною крізь отвір, мені видно лише його тьмяні очі, він хотів би підгледіти й відібрати в мене усі мої вислови, однак при найбільшій спразі, після останніх галюцинацій, я іще усвідомлюю, що він бачить, як я помираю без слів, я заховала слова у вислові про причину, яка назавжди залишиться недосяжною й потаємною для мого Батька, бо я із останніх сил намагаюсь затримати подих. Язик звисає із моїх уст, Батько, однак, не може прочитати з нього жодного слова. Мене обшуковують, бо я знепритомніла, хочуть зволожити мені уста, змочити язик, щоб віднайти на ньому ті вислови, щоб потім конфіскувати, але потім знаходять поблизу мене лише три камені й не можуть ніяк зрозуміти, звідки вони взялися й що означають. Це три тверді та блискучі камені, які послала мені найвища інстанція, на яку навіть Батько не має впливу, і лише я знаю, яке послання несе кожен камінь. Перший камінь багряної барви, який упав до камери з неба, і в якому безнастанно спалахують юні блискавки, каже: З подивом жити. Другий, блакитний камінь, в якому мерехтить вся блакить, промовляє: Писати в подиві. А я тримаю в руці вже третій, сяючий білий камінь, падіння його зупинити не вдалося нікому, навіть моєму Батькові, але в камері раптом стає так темно, що послання третього каменя з’ясувати не можна. Каменя вже не видно. Останнє послання я дізнаюсь лише після звільнення.
Мій Батько має тепер обличчя моєї матері. Це величезне, поблякле, старе обличчя, але на ньому — його крокодилячі очі, хоча рот, натомість, і нагадує рот похилої віком жінки, і я не знаю, чи він — це вона, чи вона — це він, але маю порозмовляти з Батьком, напевно, востаннє. Сер! Спочатку він просто не озивається, потім рвучко бере телефон, потім комусь диктує, поміж тим говорить, що для мене зарано, що на життя я не маю ще права, а я кажу, усе ще з зусиллям та неймовірним напруженням: Тепер для мене байдуже, ти маєш це знати: усе, що ти думаєш, для мене байдуже. Знову з’являються люди, професор Кун і доцент Морокутті стають поміж мною та Батьком, пан Кун демонструє своє лицемірство, а я рішуче кажу: Чи не могли б Ви, будь ласка, лишити мене на десять хвилин наодинці з Батьком? З’явилися також усі мої друзі, мешканці Відня стоять, у напрузі чекають, хоча зовсім тихо і скраю, на вулиці, кілька груп німців задирають високо голови, нетерпляче, усе для них у нас відбувається надто повільно. Я рішуче кажу: це має бути можливо, хоч раз єдиний порозмовляти про щось важливе зі своєю матір’ю. Батько здивовано підводить погляд, однак він усе ще не розуміє. Часом у мене зникає голос: я дозволила все ж таки собі жити. Часом голос мій повертається, усі його чують: Ні,
