Мáліна - Інгеборг Бахман
Мій Батько підписує якийсь папір, він, без сумніву, знову причетний до визнання моєї недієздатності, проте інші мене вислуховують. Він огрядно, з облесним сопінням сідає до їжі, я знаю, що він знову мені не дасть ані крихти, і я бачу Батька свого в усім безмірнім його себелюбстві, я бачу тарілку бульйону з омлетом, потім йому подають тарілку з панірованим шніцелем, а також чашу, наповнену нашим компотом із яблук[323], я не можу більше володіти собою, і, помітивши громіздкі скляні попільниці та прес-пап’є, які з’явилися тут із усіх бюро і стоять навпроти, я ж бо прийшла сюди обеззброєна, беру перший тяжкий предмет і жбурляю його прямо в тарілку з супом, моя мати, зненацька захоплена, витирає обличчя серветкою, я хапаю наступний тяжкий предмет і прицілююсь у тарілку зі шніцелем, тарілка розбивається на друзки, і шніцель летить Батькові просто в обличчя, він зривається з місця, відпихає людей, які втиснулися поміж нас, і ще до того, як я встигаю пожбурити третій предмет, він підходить до мене. Тепер він готовий до того, щоб мене вислухати. Я зовсім спокійна, я не боюся більше і звертаюсь до нього: Я хотіла лише тобі показати, що здатна зробити те саме, що й ти. Ти лише маєш знати про це, не більше. Хоча я не кинула втретє нічого, по обличчю Батька мого стікає липкий компот. Нараз він не може мені більше нічого сказати.
Я прокинулась. Падає дощ. Маліна стоїть біля вікна; воно розчинене навстіж.
Маліна: У тебе можна було задихнутись. Ти надто багато курила, я тебе вкрив, повітря тобі не пошкодить. Скільки ти зрозуміла з усього цього? Я: Майже все. Одного разу мені здалося, що я вже нічого не розумію, моя мати зовсім збила мене з пантелику. Чому мій Батько — це, водночас, моя мати? Маліна: Властиво, чому? Коли хтось стає всім для іншого, то він може поєднати в собі багато інших осіб. Я: Ти хочеш сказати, що хтось колись був для мене усім? Яка це помилка! Це дуже прикро. Маліна: Так. Однак ти діятимеш, ти змушена будеш зробити щось, змушена будеш знищити всіх осіб у одній особі. Я: Однак я сама вже знищена. Маліна: Так. Це правда. Я: Як легко стає про це говорити, уже набагато легше. Однак як тяжко з цим жити. Маліна: Говорити про це не потрібно. З цим треба просто жити.Цього разу мій Батько теж має обличчя матері, я ніколи не знаки напевно, коли він є моїм Батьком, а коли — матір’ю, потім підозра моя зростає, і я знаю, що він — жоден з обох, лише щось третє, і так я чекаю, поміж інших людей, у найвищому хвилюванні, на нашу зустріч. Він керівник підприємства, а може, уряду, ставить вистави в театрі, у нього — дочірні права й дочірні компанії, він постійно дає накази, розмовляє кількома телефонами, і тому я не можу подати голосу, лише в той момент, коли він розпалює свою сигару. Я кажу: Батьку, цього разу ти поговориш зі мною й відповіси на мої запитання! Батько відмахується від мене змаруджено, він усе це вже знає, мій прихід і мої запитання, він продовжує телефонувати. Підходжу до матері, на ній — штани мого Батька, і я кажу їй: Сьогодні ще ти будеш говорити зі мною й даси мені відповідь! Однак моя мати, у якої також чоло мого Батька, вона збирає його, як і він, у дві складки над утомленими, зів’ялими вже очима, бурмоче щось про «пізніше» та «нема часу». Тепер на Батькові її спідниця, і я кажу втретє: Думаю, що незабаром я буду знати, хто ти насправді, і ще сьогодні вночі, поки ніч іще не минула, я сама скажу це тобі. Та чоловік цей холоднокровно сідає за стіл і дає мені знак іти геть, однак у дверях, які розчиняють переді мною, я повертаюся й повільно іду назад. Я йду із останніх сил і зупиняюсь біля великого столу в судовій залі, а в цей час чоловік на другому боці столу, під хрестом, розрізає свій шніцель. Я не кажу ще нічого, хоча відразу свою не приховую, коли бачу, як він виделку свою занурює до компоту й прихильно мені усміхається, так, як до публіки, яка раптом має залишити залу, він п’є червоне вино, поряд знову лежить сигара, а я все ще мовчу, та він не може не знати, що значить моє мовчання, бо зараз настав вирішальний момент. Я беру першу тяжку попільницю із мармуру, зважую її в руці та підіймаю, чоловік спокійно їсть далі, я цілюсь і влучаю в тарілку. Виделка випадає йому з руки, шніцель летить на підлогу, він ще тримає ножа й заносить його, та я водночас підіймаю вже наступний предмет, бо він усе ще не відповів мені, приміряюся точно у чашу з компотом, він витирає собі серветкою сік із обличчя. Тепер він знає, що я не маю до нього жодного почуття, що я могла б його вбити. Я кидаю втретє, приміряюсь і приміряюсь, я приміряюсь точно, і предмет пласко змітає усе зі столу, так, що з нього летить усе геть, хліб, келих з вином, черепки й сигара. Батько затуляє обличчя серветкою, йому нічого більше мені сказати.
Ну, і?
Ну, і?
Я сама обтираю йому обличчя, не з жалю, а лиш для того, щоб його краще бачити. Я буду жити! — кажу.
Ну, і?
Люди розсіялись, їхні надії не виправдалися. Ми з Батьком залишилися самі на цілому світі, стоїмо так далеко один від одного, що крізь простір несеться відлуння:
Ну, і?
Мій Батько знімає насамперед одяг моєї матері, він стоїть так далеко, що я не знаю, який у нього під сподом костюм, він без упину міняє костюми: на ньому — вкритий плямами крові білий фартух м’ясника, він у ньому стоїть на світанку біля різниці, він носить червоний плащ ката й підіймається сходами, він одягнений у чорне зі сріблом, у чорних чоботях він з’являється перед колючим дротом, зарядженим електричним струмом, він стоїть на вантажній рампі, на вартовій вежі, свої костюми він носить до канчуків, кулеметів, до пістолетів, із яких стріляють в потилицю, ці
