Стара холера - Володимир Лис
Інша річ, що їй стало нестерпно хотітися одягти цей ланцюжок на шию. Ліза так і зробила. Вдома. Крутнулася перед дзеркалом. Як їй личив цей Максимів подарунок! Вона сказала «Максимів»? То й що?
Біда була в іншому – їй хотілося з’явитися з цим подарунком перед… Скажімо, перед Лесею, Іркою… А чому б ні?
«І перед Степаном, Степашком?» – раптом подумала Ліза.
А її коханий Степашко став поводитися якось дивно…
Коли дзвонив, озивався (рідше!), говорив якось сухіше, без звичних дотепів та історійок. Без підколочок. Дивних своїх компліментів. Ще без багато чого…
І приїжджаючи, якось не так поводився.
І кохав не так. Обіймав не так.
Та в якийсь момент Ліза зрозуміла, відчула – це їй хочеться, аби було не так. Вона мовби готувала собі виправдання. Виправдання на випадок чого?
Ліза розсердилася. На саму себе. Нічого ж не буде, тільки маленькі гостини в багатенького мажора, ну, може, невеличка екскурсія по тому маєтку. Нехай. Що від того зміниться? Може, зміниться… Хіба, може… Ні, ні і ще раз ні!
Ліза вирішила поки що не хвалитися подарунком. Покаже після тієї справді останньої зустрічі. Вона надягала ланцюжок під светрики, в яких ходила восени, а коли вбралася в червону блузочку, то сховала прикрасу в коробочку, яку взяла з собою.
«Це моя примха», – подумала Ліза.
Лишати вдома без сумніву дорогу річ не могла. В будинку вже пограбували кілька квартир, одну – в їхньому під’їзді. Одного разу Ліза знайшла підозрілі подряпини і біля свого замка. Красти в неї, звісно, не було чого, трохи грошей лежало на депозиті, «критичний запас», як вона його називала, тулився в сумочці, а сумочку вона міцно тримала в руках або, перекинуту через плече, ще міцніше притискала до боку правою рукою.
Коли раз ввечері прийшла додому, озвався мобільник. Глянула і чомусь похолола – Максим. Хоч би її голос не затремтів.
Вимовила якомога безжурніше й відстороненіше:
– Слухаю.
Після обміну вітаннями він сказав:
– Вибачте, що турбую, Лізонько, – його голос був зніяковілим (чи здалося?), – ви, звичайно не повірите, але мені просто хотілося почути ваш голос.
– Що ж, ви почули…
– І дуже радий цьому. І не буду казати банальності, який він у вас прекрасний…
– Ви вже сказали…
– Ох, Лізо, Лізо… – Пауза, і після неї: – У моєму календарі з’явилося свято – день нашого обіду.
«Напрошується до мене чи що?» – Лізу налякала ця несподівана думка.
– Максиме, я не знаю, що говорити… Давайте про щось порозмовляємо при нашій останній зустрічі.
– Значить, ви приїдете… Їй-Богу, я хвилююся. І не знаю, чим вас пригостити…
– Я не вибаглива, – сказала Ліза. – Якщо дала слово, то приїду.
– Я знову заїду за вами. О першій?
– Гаразд. До побачення?
Вона вимовила це саме так – з питальною інтонацією. І відразу ж розсердилася на себе.
– Якщо ви не бажаєте розмовляти, – сумирно сказав Максим, – то я теж скажу до побачення. Але все ж запитаю: у вас усе добре?
– Дуже добре… Квіти купують набагато ліпше, ніж раніше.
Підозрюю, що теж якісь ваші фокуси.
– Що ви, Лізо… Хіба купують мої хлопці?
– Ні, але…
Він після паузи:
– Ви така прониклива, що я, так і бути, признаюся. Я рекомендував деяким моїм знайомим купувати квіти на всякі там урочистості саме у вашому магазині. Сподіваюся, хоч це можна?
– Можна. Дякую за рекламу.
– Радий хоч якось прислужитися.
Вони обмінялися ще кількома фразами. Відключивши свій мобільний (стільничок, казав філолог-всезнайка Степашко), Ліза подумала, що не знає, яку оцінку ставити собі за цю розмову – п’ятірку з плюсом, по-теперішньому дванадцятку, чи, навпаки, двійку? Щось засмоктало під ложечкою, а далі вона сердито подумала: а чому треба якось оцінювати? Себе, їхню розмову… Чому вона не вірить, що мажор (не мажор, а мажорище) може просто закохатися… Як звичайний молодий хлопець, ну, нехай не молодий, але живий – із серцем, нервами й почуттями… Ну й хай собі покохає в думках, щось, може, й поуявляє, попереживає, йому і таким, як він, це корисно. У світі крім доларів, маєтків, заводів, газет, пароплавів і чого там ще, якими вони володіють, є любов, яка розпалює, оживляє серця і синам олігархів…
Ліза ще не підозрювала, що через кілька днів їй самій доведеться набирати номер Максима Качули.
Вона й раніше знала, що на вулиці, якою йшла від магазинчика до зупинки метро, є невеличкі двері, над якими напис: «Ювелір». І збоку, біля дверей, за вікном табличка: «Скупка, ремонт, поправка ювелірних виробів. Виключно якісна і чесна робота». Раз Ліза зайшла. За столиком, відділеним від зальчика склом, сидів і в чомусь корпався чоловік років за тридцять, доволі симпатичний, хоч із невеликими залисинами. Спитав: «Ви щось принесли, дівчино? На прийом чи в ремонт?» Ліза сказала, що ні, нічого не принесла, просто заглянула подивитися, вона шукає одну прикрасу. Чоловік пояснив, що вони тут нічого не продають, тільки купують і ремонтують, можна зробити і дрібну поправку. «Але ж для чогось скупляєте», – хотіла сказати Ліза, однак промовчала.
Тепер вона знову зайшла, побачила того самого чоловіка і почула ті самі завчені фрази. Повагавшись, дістала з сумочки ланцюжок і спитала, чи не міг би пан оцінити цю річ? Коли ювелір узяв до рук Максимів дарунок, Ліза помітила, як загорілися його очі. Він обдивився, ледь-ледь прицмокнув і сказав, що може дати за нього цілу тисячу.
– Ні, – сказала Ліза. – Я не продаю.
– Ви не зрозуміли, пані, – сказав ювелір. – Я вам дам не тисячу гривень, а тисячу доларів.
У Лізиних грудях щось тенькнуло. «Ну-ну», – ледве не вирвалося.
– І все? – вимовила вона майже весело.
– Ну гаразд, – ювелір із залисинами, які стали за цей час ще виразнішими, криво посміхнувся, – дві тисячі.
Ліза вимовила цього разу з притиском:
– Я ж сказала, що не продаю, а прошу оцінити. І ціна тут не дві тисячі…
– Звідки ви знаєте?
Ювелір поглянув якось ще по-інакшому – іронічно і в той же час зацікавлено.
– Здогадуюся, – сказала Ліза. – Це подарунок, тому й не продаю.
– І подарунки, панночко, продаються за гарну ціну. Моя найостанніша ціна – п’ять тисяч. Купите собі ще ліпший ланцюжок. Здуріти треба –
