Стара холера - Володимир Лис
«Ну, ти ж усе й так знаєш, – подумав Адам. – Ти ж Боже явлєніє, то й належить заглядати не тико в людські вікна, а й у людські душі».
Щось тернулося об ногу. Його Нюрка чи Євин кіт?
«І кіт неїн теперка мій», – подумав далі Адам і сказав уголос:
– Дивися й ти на місяця, я ни бороню.
Він стояв, мерз, а місяць піднімався все вгору і вгору й від того робився меншим. Треба було поспішати.
– То як сказати Єві? – спитав Адам.
– Рішай сам, ти ближче до цеї жінки, – відповів місяць.
– Ну добре, добре, як довіряєш, то вже сам рішуся, – сказав Адам.
Тре’ було вертатися до хати. Місяць от-от мали закрити хмари, які й собі виповзали на небо. Адам радісно подумав, що він ще не такий і старий, раз добре бачить і місяць, і хмари. Ну, може, трошки ни так добре, як ото колись.
Рипнули двері, й Адам почув Євин голос:
– Адаме, де ти? Ти тут?
– А де ж би мені бути, – сказав Адам. – Оно місяця підсадив вище на небо. Тепер дивлюся, щоб не впав случаєм…
– Сміхолюдник, – сказала Єва. – Я вже думала, мо’ , знов поплентався до своєї пустки.
Адамові стало тепліше од тих слів. Підійшов до Єви і торкнувся неї своїм плечем. Шкода, що в нього шерсті нема, як у кота. Почув, як Єва тихо дихає. Хоч, може, то йому чується тихо…
– Куди ж я од тебе піду? – Адамові було добре питати ни то Єву, ни то місяця, а може, й неїного кота.
Він таки сказав другого дня вранці, що мають повінчатися. Отак просто, аж самому дивно, і сказав.
– У тебе гарєчки нима? – Єва аж підійшла і справді помацала Адамового лоба. – Хоч’ на всеньке село наробити сміху?
– Та чого б то… Я ж не шуткома, а всурйоз…
– Всерйоз ліпше помовчи, – сказала Єва.
– Я ж і на тім світі хочу бути з тобою, – жалібно сказав Адам.
– А я, може, не хочу, причеписько старе…
Та по Євинім голосі Адам відчув, що швидше вона збентежена, ніж сердита. Те його порадувало. Просто треба знайти якісь слова, щоб переконати Єву. Але слів не знаходилося.
До Пилипівського посту, коли вже не можна буде вінчатися, лишалися лічені дні, тре’ було поспішати. Адам же заганяв слова, котрі знаходив, назад усередину.
Він думав про те, що має знайти особливе слово. Хай не два, не три, а хоча б одне, може, півсловечка, але таке, що йшло до нього цілий, цілісінький вік. Той, який десь розсипав. За яким іде тико їдне слово й проситься, щоб його узяв до себе. Життя, вік і оте слово, як їх примирити? Як зробити, що вдіяти, аби вони стрілися?..
– Ти уже вмивався?
Євин голос почувся мовби здалека. Ніби вона не питала, а звідкись його кликала. А нащо питає про вмивачку?
– Атож, – сказав Адам.
– То ставай, разом помолимося. Ото й буде наше вінчання.
– Добре, – згодився Адам.
Вони обоє стали перед образами. Перехрестилися, і Єва почала голосно проказувати слова молитви. І «Отче наш», і «Богородице Діво, радуйся», а потому до якогось святого (Адам і не чув такого) звернуту проказала.
Як закінчила, Адам раптом виразно почув:
– Чи береш ти, Адаме, за жінку цю Єву?
– Беру, – одказав Адам.
А Єва, замість того щоб і собі почути Божий голос і дати на нього своє слово, промовила зі скрушним зітханням:
– Ой, чудисько ти моє…
– А гинчого чудиська тутика, в цій хаті, й нема, – сказав Адам. І подумав, що тре’ буде молитися разом кожен день. Мо’ , й справді стрінуться на тім світі…
Вночі Адам прокинувся од того, що хтось треться об його бік. Кіт чи кішка, чи й обоє разом? Але щось завелике для котів…
«Господи, Єва», – здогадався Адам і мало не задихнувся.
То була таки Єва, яка тулилася до його боку. Ще й за звичкою забурчала:
– Посунься, а то впаду. До самого ранечку тоді кістки збиратимеш…
Адам поволі, аж його старечі кістки захрустіли, посунувся і став повертатися на лівий бік, до неї.
– Мабуть, ввечері мало грубку напалили, бо якось холодно стало, – сказала Єва. – Та не крекчи так, я й до спини твеї притулюся. Ни грубка, та ще якесь тепло йде.
Адам почув, як Єва задихала йому в шию. Подумав, що, певно, увечері цибулю їла, і засоромився цеї думки.
Враз йому нестерпно захотілося знайти Євину руку, і він став неї шукати. Почув:
– Чого тобі, Адаме?
– Руку твою хочу найти, – сказав Адам. – Їй же, певно, тоже зимно, то, може, зігрію.
Розділ 27
Чим ближчим ставало двадцять п’яте листопада, тим тривожніше, бентежніше, ніяковіше робилося на душі в Лізи. Що ж діяти? Їхати – не їхати на ту зустріч, дивне відзначення його дня народження? Треба було їхати, бо вона необачно дала слово. До того ж узяла подарунок. Треба було не брати, а взяла. А як було не взяти, коли знайшла в кишені? Просто викинути, як викинула візитівку? Це виглядало б, наче вона дурне комизливе дівчисько. До того ж, не обманюй себе, Лізо, ланцюжок, більше схожий на кольє, тобі сподобався. Ти ще не носила таких, нібито простих і в той же час, ти ж розумієш, дуже дорогих речей. Який на ньому малюнок-візерунок і два камінчики… Лізу підмивало піти в якусь скупку чи ювелірну крамницю і дізнатися, скільки коштує ця річ на думку справжніх оцінювачів.
«Боюся, що дуже дорого», – сказала собі Ліза. А може, хтось, хто знав неї ліпше за неї саму.
Виникла думка повернути подарунок при новій, тепер уже остаточно останній зустрічі. Але якби ж це не було в його день народження… Виглядатиме не дуже… Якщо чесно – зовсім кепсько, геть по-свинськи.
Подзвонити до зустрічі й сказати, що передумала, що повертає подарунок? Вона так і зробить.
І раптом Ліза зрозуміла, що в неї не вистачить мужності так вчинити. Не вистачить і все. Ну і що? Зрештою, хіба вона не може просто прийняти подарунок, цей, тричі ха, широкий жест сина олігарха, одного з найбагатших людей України… Ну, не найбагатшого ж, як там сказано в
