Стара холера - Володимир Лис

Другим місцем, яке ще відвідали, був шматок соснового лісу, захоплений маєтком. Тут Ліза побачила білочок, які збігали з дерева, а одна стрибала по траві. Вона ледве не закричала «Білочка, білочка!», як коли вперше з мамою-бабусею побувала в зоопарку. Одна з білочок побігла до них, а за нею й ще одна. Максим раптом простягнув до Лізи долоню, на якій виявилися горішки.

Сказав:

– Дайте їм. Вони це люблять.

Ліза випростала руку з горішками, й білочка схопила одного, потім другого, але не втримала, упустила. Максим теж простяг руку і білочка… стрибнула на неї. Максим підніс звірятко до Лізи, й вона побачила злякане око. Розкрила пальці, білочка, зробивши кульбіт, стрибнула на землю. Але не втекла, а повернула мордочку й чи то хитро, чи допитливо зиркнула на Лізу.

– Та тут вас усі люблять, – сказав Максим. – Я вже починаю ревнувати.

– До білочки?

– А може, це білчун…

«Боже, здається, мені добре з ним, – подумала Ліза. – Але навіщо це?..»

Їй хотілося, щоб швидше закінчилася ця екскурсія і щоб… вона не кінчалася. Час, який було розтягувався, почав стискатися.

Перш ніж зайти до палацу, господар завів її ще до басейну і спортзалу. Виявилося, що басейнів є два – критий і відкритий. У спортзалі було повно залізяччя, Максим показав, як працюють один, другий тренажери, на яких можна і м’язи покачати, і поімітувати біг. Підняв штангу. Потім він підвів гостю до турніка і раптом… скинув куртку, розбігся, стрибнув і вчепився обома руками в перекладину. І став крутити «сонце». Ліза дивилася, як все швидше обертається дуже, пружне чоловіче тіло, і в неї самої почала крутитися голова. Разом з тим стало рости захоплення і цим чоловічим тілом, і його власником. Вона згадала товстих пузатих буржуїнів на малюнку в книжці, яка лишилася від мами-бабусі Павлини, й усміхнулася.

Те, що Максим Качула повівся як звичайний чоловік, хлопець, якому хочеться похвалитися перед гостею, дівчиною, до якої, видно було, більш ніж небайдужий, зворушило Лізу найбільше.

Їй… раптом стало якось затишно.

Вона маленька пушинка на чиїйсь долоні.

Той, на чиїй вона долоні, дивиться на неї і боїться здмухнути. Максим Качула нарешті зістрибнув на підлогу. Коли підійшов до Лізи, вона здивувалася: він зовсім не був задиханим після такої шаленої крутанини. Дихав майже рівномірно.

Їй раптом захотілося доторкнутися до його біцепсів. До… до волохатих грудей, які виднілися з-під сорочки.

– Ходімо? – Ліза ледь здригнулася, почувши це слово.

«Невже він помітив, як я дивилася?»

Кому адресувалося це запитання, Ліза не знала. Невже їй самій?

У будинку він промовив:

– Чесно кажучи, я зголоднів і каюся, що стільки вас вимучив… Потерпіть ще хвилинку…

Хвилинка, звісно, розтяглася. Ліза пройшла через кілька багато умебльованих кімнат. На стінах була ціла виставка картин. Картин відомих іноземних і українських художників. Які коштували великих грошей. Всього, що вона побачила, не можна було увібрати. Вона тільки трохи постояла біля картини, на якій хлопець виходив до дівчини, що несла воду. Почула раптом пісню «Несе Галя воду». Пісню в ній самій. Несе Ліза воду… Вона заплющила очі й прогнала видиво. На сусідній картині смаглявка рвала виноград, а збоку визирала чиясь цікава мордочка… Ліза в уяві на мить опинилася на тому гарячому півдні не знати якого століття. «Потрясна пригода», – подумала.

Але те, чим вона, ця пригода, закінчилася, перевершило все можливе. А може, її сподівання? То сподівання все-таки були?

Коли вона їхала сюди, передбачала, що Максим Качула, спробує завести мову про продовження їхніх взаємин, про ще одну зустріч. Вона заготувала слова – відмова повинна бути гнівною і рішучою. Вона не вірила, що їй судилася доля Попелюшки, яку полюбив і зробить щасливою королевич… Чи як там – олігархевич абощо… Принц не для неї… До того ж її принц з’явився надто пізно, вона вже закохана…

І все ж… все ж… все ж…

Малесенька пташечка дзьобала її душу, докірливо цвірінькала, маленька мишка намагалася прогризти дірочку, жалібно пищала, просилася випустити, вона візьме лише дрібненьке зернятко, невже тобі шкода, Лізо… Все решта лишиться тобі…

Розділ 29

То був маленький зальчик зі всього лиш кількома картинами на стінах – українські пейзажі, якась абстракція, а ще картина, на якій були тільки різнокольорові маленькі й більші крапки. В зальчику стояли невелика книжкова шафа й інша шафа, в якій були розставлені різні фігурки – люди, звірі, птахи, а ще фігурки загадкові й безформенні. Біля стіни був диван, поруч – два шкіряні крісла. Посередині – стіл, на якому розставлена їжа – кілька тарілок з м’ясними стравами і салатами, фрукти, а ще кілька пляшок вина і особливі пляшки, Максим пояснив, що це віскі й коньяк. Віскі – то його улюблений спиртний напій, який він іноді собі дозволяє, а коньяк називається «Камю», але це справжній французький коньяк, бо тільки цей виріб за міжнародними правилами має право називатися коньяком, а все інше – то бренді. «Коли ми ввійдемо колись до Євросоюзу, – посміхнувся Максим, – то найбільшим ударом для деяких наших відомих українців буде те, що доведеться пити бренді, як воно називається у всьому світі, або ж купувати справжній коньяк, який виробляється у французькій провінції, що так і називається. Можемо випити вина, тут, на ваш вибір, – назви Ліза не запам’ятала, – це сухе вино, біле й червоне, напівсолодке, гарної витримки, або “Камю”, щоб скуштувати, який на смак отой французький письменник і філософ. Або я вип’ю віскі, а ви вино, яке виберете…»

Ліза вибрала коньяк. Вона вирішила, що нагоди скуштувати цей напій (справжній!) може й не трапитися більше в її житті. Напій виявився м’який, не обпік, а наче попестив піднебіння й не мав нічого спільного з тим «коньяком», який продавали на їхньому базарі.

До того було вручення подарунків. Максим позахоплювався Лізиними дитячими малюнками, сказав, що він сьогодні перший раз шкодує, що колись не пробував малювати й собі, признався, що вперше бачить ляльку-мотанку, повідомив, що поставить на особливій полиці його особливої колекції. Тут ось ті речі, які його дуже здивували при першому погляді на них, тому й купував, а це буде подарунок! Похвалив ікебану з дивними словами:

«Це ви, Лізо, дякую». Про антологію англійською мовою: «Лізо, чесне слово, я зворушений». І тут