Стара холера - Володимир Лис
– Ні, – сказала Ліза. – Давайте…
– Сім тисяч. Це вже справді остання ціна.
Ліза зрозуміла, що річ цьому жевжику дуже сподобалася і що її ціна ще більша, ніж сім тисяч доларів. Вона знову наполегливо простягла руку.
– Добре, добре, – забурмотів жевжик. – Воля ваша. Вибачте, я…
Ланцюжок з його рук випав. Ювелір нагнувся за ним до самої підлоги, пошукав під столиком, підняв, дмухнув і простяг Лізі.
– Ось, візьміть. Вибачте. Справді цінна річ.
Ліза вже хотіла вкинути Максимів дарунок до сумочки, та щось їй завадило це зробити. Вона піднесла до очей ланцюжок і пополотніла. З ланцюжка зникли вигадливі фігурки і два маленьких камінчики з обох боків. Це був зовсім інший ланцюжок, хоч теж золотий. Чи тепер позолочений?
Далі відбувся такий діалог.
– Пробачте, але це не мій ланцюжок.
– Як не ваш? А чий же?
– Не знаю. Поверніть мені мій.
– Не намагайтеся мене зробити дурнем, дівчино. Беріть свою річ і йдіть. Ваша афера не пройшла.
– Я зараз викличу поліцію.
– Це я викличу поліцію. Зараз натисну цю кнопочку, тут пост поруч. Не раджу чекати поліцейських. Тобі ж буде дорожче… Ну? Іди, йди, дівко, по-доброму. Тут уже бачили і не таких аферисток.
Ліза зрозуміла: очевидно, в цього чоловіка свій контакт з поліціянтами. Вона знала про різні операції на базарі. А тут, де справу мають із золотом, іншими коштовностями… Чи не є ця лавочка прикриттям чогось більшого, ніж просто скупка?..
Що ж робити? Оце халепа… І сором. Перевірити ціну дарунка захотілося…
І тут наче блискавка пронизала – Максим. Він може бути її порятунком. Соромно і перед ним, але… Ні, вона так легко не підніме лапки!
Ліза не взяла той інший, певне, не тільки дешевший, а й фальшивий ланцюжок і вилетіла з кімнатки. Уже в дверях почула смішок. Що ж, побачимо, як ти зараз заспіваєш… Вона стала збоку від входу. Дістала мобільника, набрала номер Максима.
На щастя, він відгукнувся майже одразу.
– Добрий вечір, Лізонько. Який сюрприз! Спасибі, що подзвонили. Тільки не кажіть, що передумали! Правда ж, ні?
– Я не передумала, – сказала Ліза. – Але… Мені потрібна ваша допомога. Мені перед вами соромно, але…
– Я завжди до ваших послуг.
Намагаючись говорити спокійно, хоча відчувала, як на очі вже набігають сльози, їй справді було соромно і ніяково, Ліза, збиваючись, описала халепу, в яку влипла.
– Не панікуйте, – сказав Максим. – Ви дзвоните від тої сволоти?
– Ні, з вулиці.
– Тоді верніться і дайте йому трубку.
Ліза так і зробила. Ювелір спершу не бажав брати мобільника, та все ж узяв. Ледве сказав «Слухаю», як у трубці гучно зазвучав Максимів голос:
– Слухай, йо…ний мудак…
Лізу так вразив і тембр голосу, і незвична брутальність Максимових слів, що вона аж відійшла вбік. Почула, як ювелір каже явно перелякано:
– Так-так, буде зроблено. Вибачайте, вийшла помилка… Звичайно, звичайно…
Він простяг мобільник Лізі. Руки в нього тремтіли, а очі тепер дивилися по-собачому віддано.
– Лізонько, – сказав Максим. – Я трохи йому по-чоловічому виписав. Зараз цей вишкребок поверне вам ланцюжок. Тримайтеся. Радий, що допоміг. До зустрічі. Головне – не хвилюйтеся.
– До зустрічі, – сказала Ліза. – Дуже дякую.
– Пусте. Радий був знову чимось прислужитися.
Чоловічок простяг Лізі її ланцюжок.
– Вибачте, ради Бога. Не знав, що ви… Вибачте. Ось, візьміть маленьку компенсацію за завдані моральні збитки. – Він простяг Лізі гарну брошку. – Візьміть. Вона досить дорога і гарно виглядає.
– Засуньте її собі в дупу, – грубо сказала Ліза і вийшла на вулицю.
Серце її співало. Її, правда, здивував грубий тон і слова Максима, але подумала, що з такими негідниками інакше не можна. Нарешті за неї по-справжньому, по-чоловічому заступилися. Допомогли і, по суті, врятували. Несподівано до голови залетіла інша думка: а чи зміг би так допомогти Степан, Степашко?.. Навряд… А якби й подзвонив, чи так би відразу послухалася ця наволоч? Чи ювелір посміявся б, як і з неї… Ліза засоромилася цих думок і пішла швидше, майже побігла. Потім трохи стишила ходу, але осінній вечір тепер здавався теплим і пахучим. Ніби весь Київ казав їй: «Я тебе люблю, Лізо!» І вона любила це місто, людей, що поспішали з роботи, і… саму себе. А ще кого… Степана чи… чи Максима? Чи обох відразу? Але хіба таке можливо?
Вона зателефонувала до Ірки.
– Іруню, ти знаєш, що таке щастя?
– Щастя – це коли багато кави, шампана і бажаючих носити тебе на руках, – сказала Ірка. – І коли правильно занесуть, куди треба.
– Щастя, коли… коли я… ти…
Ліза не доказала, затнулася, збилася на півслові. Вона раптом зрозуміла: не знає, що сказати. Слова кудись поділися, й думки теж. Все було наче очевидним і… нічого не означало. Вона йшла посеред міста, яке належало їй, любило її і було… незнайомим.
– Подруго, ти чого замовкла? – Ірка озвалась явно стривожено. – Що з тобою? Та ти дихаєш так, наче за тобою женуться сто вовків чи… десять кавалєрів.
– Нічого, – сказала Ліза.
– Тю, та ти чи не закохалася знову?
– Звичайно, я закохана, Ірусь, ти ж знаєш, – сказала Ліза.
– Я маю на увазі не твого Стефанí, – сказала Ірина з наголосом на останньому складі. – Признайся, подруго, сталося?
– Ні, ні і ще раз ні, – заперечила Ліза з великою впевненістю. – Чуєш, ні, Іринище. Не вигадуй. Просто мені зробили одну добру річ. Просто я переходжу через міст і наближаю берег.
– Ти точно п’яна, – констатувала Ірка. – Дивися, не впади зі свого мосту. Давай, завтра розкажеш, хто тобі так допоміг, чи що там ще… А то в мене тут зібралася тепла компашка. А хоч – вали до нас. Тут хлопчики-бурундучки і дівчата-пташечки. Знайдеться і для тебе місце. То як?
– Я поїду додому, Ірк… Мені потрібен добрий душ.
– Чао-какао, – сказала Ірка. – Ти справді на мосту? Не впадеш?
– Турботлива ти моя… І знаєш, що таке щастя…
Ліза вимкнула мобільник. Ось і станція метро. Вона потрапляє у свій вир. І її потік. У неї своє життя. Вона любить, кохає. Дуже кохає Степанка. Степашка. Через чотири дні вона попрощається з ілюзіями, які десь там було виникли. Там, на тому останньому побаченні вона, може, зрозуміє, навіщо була потрібна Максимові.
І все ж про своє останнє (останнє?) побачення, зустріч з Максимом Качулою Ліза не сказала Степанові. Не змогла. Наче чогось страшилася. Того, що приховує? Самої
