Стара холера - Володимир Лис
Троє песиків тут належали матері Регіні, саме песиків, бо то були шпіц, мопс і чихуахуа. Максим не міг збагнути, яка втіха у цих істотах, ще більш безмозких, ніж піттбулі. Ті принаймні мали силу. А яка втіха ходити з песиками, дурними і лінивими, тримаючи їх на руках, туди-сюди по доріжках? Щоправда, іноді котрогось із них Регіна Вікторівна брала в поїздки до двох подруг своєї бурхливої молодості, з якими досі підтримувала зв’язок і навіть час від часу робила їм подачки.
Подарунком дружині від чоловіка був коллі. Та пес їй не сподобався, мама Регіна казала, що на ньому надто багато шерсті й він надто смердить псиною. Черрі, либонь, відчув ставлення господині, тому потягся всією псячою мордочкою й гострим, як виявилося, розумом до Максима. Це врятувало його від долі бути комусь проданим чи просто застреленим. Що ж до алабая, то Максимові відразу сподобався й подобався все дужче цей могутній, потужний собацюра, страшенно відданий, схильний до скупої, але ласки до свого господаря. Максим знав, що десь там на Сході Султан не вважався просто бойовим псом, а пас би отару, і саме ця обставина й призначення алабая йому подобалися найбільше.
Третім його псом був Горд – стара кавказька вівчарка. Він доживав свого віку і вже майже нічого не бачив. Горда колись подарував йому покійний дідусь по мамі, коли він тільки підростав, й Максим досі пам’ятав дідусеві слова: «Запам’ятай, Максе, цей пес унікальний. Він може бути відданим тільки своєму хазяїну, до того ж одному-єдиному на все життя. Якщо господар з якоїсь причини зникає з його життя, він ніколи не визнає іншого. Його можна застрелити, але не заново приручити. Така вже особливість цих псів. Я бажаю, щоб ти побачив, як він постаріє і здохне таким відданим. А ще бажаю, щоб у тебе в житті були такі ж “вівчарки Горди” людської породи. Це трапляється рідко, але добре було б, щоб у тебе були такі люди-слуги».
Коли Максим пригадував ці слова, які назавше в’їлися в пам’ять, йому не раз здавалося, що дід Віктор чогось не доказав. Чи не зміг, чи навмисне… Хотів, щоб онук, на якого він, колишній високий партпрацівник і господар життя, покладав великі надії і в якого вклав великі кошти, сам додумався чи додумав за нього щось невимовлене…
Поки що Максим додумати не міг, але кілька разів уже перевіряв на відданість своїх охоронців і слуг. І тих, хто з ним працював у фірмах і на підприємствах. І хто був засланий, як таємний агент, у фірми конкурентів. Йому були віддані чимало людей, доводили цю відданість, але чи були вони тими «кавказькими вівчарками людської породи», про яких казав дід?
Султан побіг трохи вперед, а Черрі лишився поряд. Максим раптом подумав, що коллі має неодмінно сподобатися Лізі. Що Черрі призначався не матері Регіні, а саме Лізі.
Думка його здивувала. І зворушила. «Ти, друже, здається, здатен повірити у щось містичне», – такою була наступна.
Максим нахилився і погладив Черрі. Пес підвів до нього свою розумну і, треба визнати, досить симпатичну мордочку, ніби хотів спитати, що тривожить господаря.
– Хочеш познайомитися з Лізою?
Пес тернувся об ноги. Максимові здалося – з особливою ніжністю.
– Ще трохи і познайомишся, собацюро.
Вже коли зайшов до критого басейну і став під душ, подумав, що нелегка розмова з вітчимом, яка була попереду, має бути легкою. Навіть веселою! А чому б і ні? Сьогодні розпочнеться не просто новий етап у його житті, а те, до чого він досі лише йшов, – його остаточна перемога над вітчимом і підкорення його собі. Дві нібито рівноправні досі партії мусять стати однією. Його, Максимовою. Пора Дмитрові Качулі переходити до іншої категорії, трохи понизитися в класі.
Водночас розмова продемонструє його здатність до лідерства, до демонстрації саме його сили і закладання фундаменту нової будівлі.
Він обдавав себе різкими холодними струменями, коли почув голоси.
«Ти це серйозно, Максе? Та ти жартуєш, дражниш мене, як це я зразу не здогадався…»
«Ні, папá, я не жартую. Я справді хочу одружитися з цією дівчиною. Привести її сюди, в цей дім».
«Ти… Ти хочеш сказати, що заради якоїсь бідної, безрідної шалави ти здатен розвалити все, над чим я стільки працював, докладав стільки зусиль…»
«Не тільки ти, але й дідусь Віктор, і я також, хоч мої зусилля, звісно, менші. До того ж, зовсім не розвалити, папá».
«Нехай. Нехай не розвалити, але похитнути, завдати удару, призупинити хід добре налагодженого механізму. І це ладен зробити ти, якого я вважав надзвичайно розумним, практичним, тверезомислячим! Зробити це заради цієї шалави, дівки, підстилки».
«Вона не шалава, папá! І не сявка, і, тим більше, не підстилка. Вона нормальна, добра, досить вродлива і симпатична дівчина, яку я хочу зробити і зроблю щасливою. Тобі не хотілося бодай раз у житті, не промайнуло бажання не просто трахати жінку, куплену чи здобуту силою, яку хочеш просто як самець, а мати в обіймах кохану, заради якої здатен і на безумство, як ти вважаєш, не хотілося, папá?»
«Я не забороняю тобі мати її як коханку. Будь ласка, якщо вже так припекло. Можеш обдарувати її чим завгодно, звісно, в межах розумного».
«І за це мерсі, сенк’ю, данке шьон і як там ще… О, дзенькую бардзо… А Ліза не може бути коханкою».
«Не іронізуй. Все одно ти мусиш одружитися з Альбіною, а після смерті Андрієвського ми повинні прибрати до рук його, як дехто каже, імперію. Більше такого шансу не буде».
«Буде, папá. Я зроблю все, все, щоб Альбіна не вискочила за когось заміж завчасно. За відсутності Андрієвського будуть десятки, а може, й сотні способів і прийомів розхитати, роздрібнити його імперію. Зате ти отримаєш чудову невістку, яка має природний розум, як я відчуваю, а я рідко помиляюся, набагато більший, ніж у цієї потасканої сучки АА. Ми введемо її у наш світ, нашу Лізу, і це, повір, папá, добра прикмета».
Максим вимкнув душ і водночас зупинив уявний можливий хід майбутньої розмови з вітчимом. Розтираючи посвіжіле пружне тіло рушником, думав, що в старого повинно стачити розуму не дійти до погроз позбавити чогось там його, єдиного спадкоємця, чи застосувати інші
