Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Едді спостерігав, як вона наближається, — так, наче нічого більше не здатен бачити, — натомість поставою був обернений до чоловіка навпроти і вдавав, що слухає його.
— Рушійна сила? — чоловік різко й уривчасто гиркав, водночас невиразно та гугняво розтягуючи слова. — Немає жодних проблем з рушійною силою. Ви просто візьміть…
— Вітаю, — м’яко промовив Едді, стримано всміхаючись, немов до далекого видіння.
Чоловік обернувся і поглянув на неї. У нього була жовтава шкіра, кучеряве волосся, масивне обличчя, збудоване з млявих м’язів; його відразлива привабливість пасувала би до закамарків винарень. Невиразні карі очі відблискували скляною порожнечею.
— Міс Таґґарт, — дзвінко й суворо промовив Едді, немов даючи чоловікові ляпаса, щоб той затямив манери, притаманні пристойним товариствам, у яких той ніколи не бував, — чи можу я представити вам містера Мейґса?
— Здорові були, — без зацікавлення кинув чоловік, потім знову повернувся до Едді й продовжив, наче Даґні не існувало. — Просто знімете «Комету» з графіка завтра й у вівторок, перекинете паротяги до Арізони на перевезення грейпфрутів разом з рухомим складом зі Скрантона, що везе вугілля, — я про це вже казав. Негайно надішліть наказ.
— Нічого такого ви не зробите! — вигукнула Даґні, занадто приголомшена, щоб злитися.
Едді промовчав.
Мейґс окинув її поглядом, що міг би виражати здивування, якби його очі були здатні відображати емоції.
— Віддайте наказ, — просто повторив він і вийшов геть.
Едді щось занотовував на клапті паперу.
— Ти що, збожеволів? — запитала Даґні.
Звернені на неї очі Едді були такі виснажені, ніби бідолаху били впродовж багатьох годин.
— Доведеться, Даґні, — мовив мертвим голосом.
— Що воно таке? — запитала Даґні, вказуючи на двері, які щойно зачинилися за містером Мейґсом.
— Станційний наглядач.
— Що?
— Представник з Вашингтона, відповідальний за план стандартизації залізниць.
— А це що?
— Це… О, чекай, Даґні, з тобою все гаразд? Ти поранилася? Ти ж потрапила в авіакатастрофу.
Даґні ніколи досі не уявляла, яким стане обличчя Едді Віллерса з віком, але зараз вона це бачила; йому було тридцять п’ять, та він постарів протягом одного місяця. Не те, щоб у нього з’явилося більше зморщок, лице було те саме, з тими ж м’язами, одначе воно зачахло, перестало опиратися болю.
Даґні ніжно і впевнено всміхнулася, зі співчуття до нього відкинувши всі інші проблеми, простягнула руки і промовила:
— Все добре, Едді. Привіт.
Він узяв її руку і притиснув до вуст, чого ніколи досі не робив. Цей жест не був ані зухвалий, ані вибачливий, — радше простий, відкритий і особистий.
— Мій літак розбився, — сказала Даґні, — і щоб ти, Едді, не хвилювався, розповім тобі правду: я поранилась, але не серйозно. Хоча пресі я про це не казатиму, так само, як і всім іншим. Тому й ти нічого не кажи.
— Авжеж.
— Я не могла ні з ким зв’язатись, але не через погане самопочуття. Це, Едді, все, що я можу розповісти. Не розпитуй, де я була і чому так довго не поверталася.
— Не буду.
— Розкажи краще, що таке план стандартизації залізниць?
— Це… Ох, ти не проти, якщо тобі про це розповість Джим? Найближчим часом. Мені просто духу не вистачає… Хіба що ти дуже цього хочеш, — витиснув він, згадавши про дотримання дисципліни.
— Ні, ти не мусиш. Просто скажи, чи я правильно зрозуміла цього стандартизатора: він хоче, щоб ти на два дні зняв з розкладу «Комету», а її паротяг віддав на транспортування грейпфрутів до Арізони?
— Все правильно.
— А вугільний потяг він скасував, щоб перевезти ті грейпфрути в його вагонах?
— Так.
— Грейпфрути?
— Усе правильно.
— Чому?
— Даґні, ніхто більше не вживає слова «чому».
Вона помовчала і знову запитала:
— А ти маєш якісь припущення щодо причини?
— Припущення? Припущень не маю. Я просто знаю.
— Чудово, то в чому ж вона полягає?
— Цей спеціальний грейпфрутовий склад — для братів Сматерів. Рік тому вони купили фруктове ранчо в Арізоні у попереднього власника, який збанкрутував через закон про зрівняння можливостей. Він володів цим ранчо впродовж тридцяти років. Брати Сматери прийшли в бізнес торік. Ранчо купили завдяки позиці з Вашингтона у рамках проекту відродження занепалих територій, таких як, наприклад, Арізона. У братів Сматерів у Вашингтоні друзі.
— І що?
— Даґні, це знають усі. Всі знають, що коїлося з розкладами потягів протягом останніх трьох тижнів, чому деякі райони і відправники вантажів отримують можливість транспортування, а деякі — ні. Натомість казати про те, що це всім відомо, заборонено. Ми маємо вдавати, начебто віримо, що «громадський добробут» — єдина причина всіх рішень, а добробут мешканців Нью-Йорка вимагає негайної доставки великої кількості грейпфрутів.
Він замовк, а потім додав:
— Наглядач за стандартизацією — одноосібний суддя громадського добробуту, він єдиний має владу над розподілом рушійної сили та рухомих складів по залізницях Сполучених Штатів.
Запала мовчанка.
— Розумію, — мовила Даґні. А за мить запитала:
— Що зробили з тунелем Вінстона?
— Закинули ще три тижні тому. Так і не розкопали потяг. Обладнання вийшло з ладу.
— А що зробили, щоб відбудувати стару лінію навколо тунелю?
— Відклали на потім.
— У нас іще залишилися якісь трансконтинентальні рейси?
Він здивовано глипнув на неї.
— Аякже, — кинув скрушно.
— На обхідному шляху через Західний Канзас?
— Ні.
— Едді, що тут діялося протягом останнього місяця?
Він усміхнувся так, ніби його слова були ганебним зізнанням:
— Протягом останнього місяця ми заробляли гроші.
Даґні побачила, як відчиняються двері й до приміщення заходить Джеймс Таґґарт у супроводі містера Мейґса.
— Едді, хочеш бути присутнім під час цієї розмови? — запитала Даґні. — Чи ти волів би її пропустити?
— Ні. Я хочу бути присутнім.
Джимове обличчя було схоже на пожований аркуш паперу, хоча на його м’якій, пухкій плоті зморщок не додалось.
— Даґні, нам треба багато чого обговорити, багато важливих змін, які… — пронизливо й квапливо заговорив він. — Я радий, що ти повернулась, щасливий, що ти жива, — нетерпляче додав, пригадавши раптом про її відсутність. — А зараз поговоримо про невідкладні…
— Ходімо до мене в офіс, — сказала вона.
