Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Ну, ми ж від них теж не беремо плати за користування нашим мостом через Міссісіпі.

Вичекавши мить, Даґні запитала:

— Ти на мапу дивився?

— Аякже, — несподівано втрутився Мейґс. — Довжина колій вашої залізниці найбільша. Вам немає про що хвилюватися.

Едді Віллерс вибухнув реготом.

Мейґс байдужо зиркнув на нього.

— А з вами що таке? — запитав він.

— Та нічого, — втомлено відповів Едді, — нічого.

— Містере Мейґс, — мовила Даґні, — якщо ви поглянете на мапу, то побачите, що дві третини всіх витрат на підтримання колій для наших трансконтинентальних рейсів оплачує наш конкурент.

— Цілком слушно, — сказав він, звузивши очі та з підозрою дивлячись на Даґні. Мейґс, здавалося, міркував, що саме підштовхнуло її до аж такої недвозначної заяви.

— Тимчасом нам платять за володіння кілометрами непотрібних колій, якими не їздять жодні потяги, — сказала Даґні.

Тепер Мейґс усе зрозумів і відкинувся назад, втративши до дискусії цікавість.

— Але це неправда! — гаркнув Таґґарт. — Значна кількість наших місцевих потягів служить усьому регіону, через який проходила наша колишня трансконтинентальна лінія — через Айову, Небраску і Колорадо, а з протилежного боку тунелю — через Каліфорнію, Неваду і Юту.

— Ми відправляємо два локальних потяги на день, — сухим, безвиразно-невинним тоном ділового повідомлення мовив Едді Віллерс. — Подекуди й менше.

— Згідно з чим визначають кількість потягів, які зобов’язана відправляти будь-яка залізнична компанія? — поцікавилась Даґні.

— Згідно з рівнем добробуту громадян, — відповів Таґґарт.

— Цю кількість визначає Рада фонду, — докинув Едді.

— Скільки потягів було знято з рейсів по всій країні протягом останніх трьох тижнів?

— Насправді, — гаряче промовив Таґґарт, — цей план допоміг дати лад усій індустрії та знищити запеклу конкуренцію.

— По всій країні було знято з обігу тридцять відсотків потягів, — пояснив Едді. — Єдина конкуренція, що залишилася, пов’язана з поданими до Ради заявами про дозвіл скасувати потяги. Виживе та залізнична компанія, яка не матиме жодного потяга на ходу.

— Чи хтось підраховував, скільки часу «Південно-атлантична залізниця» зможе залишатись у бізнесі?

— Не пхайте носа до чужого… — почав Мейґс.

— Я тебе прошу, Каффі! — вигукнув Таґґарт.

— Президент «Південно-атлантичної залізниці», — нетерпляче втрутився Едді, — наклав на себе руки.

— Це тут зовсім ні до чого! — заверещав Таґґарт. — Він зробив це з особистих причин!

Даґні мовчала. Вона сиділа і дивилася на чоловіків. У німій байдужості, що заполонила її свідомість, досі жеврів подив: Джимові завжди вдавалося перекинути вагу власних помилок на сильніші плечі тих, хто був поруч, і виживати самому, примушуючи інших платити за його провали, — так він учинив з Деном Конвеєм, так учинив з промисловістю Колорадо. Але те, що Даґні почула щойно, було позбавлене навіть раціонального мислення мародерів — це стрибання на висушеному кістякові слабшого, наполовину збанкрутілого конкурента, гоцання по надтріснутій кістці, за крок від провалля.

Імпульс, який походив зі звички керуватися здоровим глуздом, майже змусив її заговорити, почати сперечатися, продемонструвати очевидне, — але Даґні поглянула в ці обличчя і побачила, що вони й так усе прекрасно знали. У свій спосіб, цілковито відмінний від її, цим чоловікам було відомо про все, що вона могла б їм сказати, — марно було б доводити всю нереальність і жах обраного ними напрямку, наслідків цього вибору. І Мейґс, і Таґґарт чудово про них знали — і таємниця їхньої обізнаності була саме тим засобом, завдяки якому їм вдавалось уникати доконечності власного знання.

— Розумію, — тихо сказала Даґні.

— Ну, а що б ти хотіла, щоб я натомість зробив? — закричав Таґґарт. — Щоб я відмовився від трансконтинентального руху? Збанкрутував? Перетворив залізницю на нікчемну локальну колію східного узбережжя?

Здавалося, мовлене нею слово вразило його дужче, ніж могло вразити обурення і заперечення. Він весь тремтів, нажаханий цим тихим: «Розумію», і, власне, самим розумінням, що за ним стояло.

— Я нічого не міг вдіяти! Ми повинні були мати трансконтинентальну колію! Ми не могли в інший спосіб обійти тунель! У нас не було можливості дозволити собі такі видатки! Щось треба було робити! Ми мусили мати колію!

Мейґс дивився на нього трохи здивовано, а трохи бридливо.

— Я ж не сперечаюся, Джиме, — сухо сказала Даґні.

— Ми не могли допустити, щоб така залізниця, як «Таґґарт Трансконтиненталь», зазнала краху! Це стало б національною катастрофою! Ми мусили думати про всі міста, промисловість, про перевізників, пасажирів, працівників, акціонерів, чиї життя залежать від нас! Ми зробили це не тільки заради себе, — ми зробили це заради громадського благополуччя! Кожен погодиться, що план стандартизації залізниць практичний! Найкраще проінформовані…

— Джиме, — перебила вона, — якщо ти маєш іще якісь справи, які можеш зі мною обговорити — обговорімо.

— Ти ніколи не зважала на соціальну складову, — понуро мовив він.

Даґні відчула, що ця претензія звучить так само химерно для містера Мейґса, як і для неї, хоча й з різних причин. Той дивився на Джима з нудьгою і презирством. Сама ж вона раптом побачила в Джимові людину, яка намагається знайти серединний шлях між двох полюсів — нею та Мейґсом, — і тепер ця людина усвідомила, що її дорога дедалі звужується, що її буде поховано між двома мурами.

— Містере Мейґс, — запитала Даґні, під’юджена гірким зацікавленням, — який ваш економічний план на післязавтра?

Його затуманені карі очі зосередилися на ній без жодного виразу:

— Ви непрактична.

— Абсолютно марно теоретизувати про майбутнє, — гаркнув Таґґарт. — Ми повинні подбати про критичне становище. У довготерміновій перспективі…

— У довготерміновій перспективі ми всі помремо, — втрутився Мейґс і раптом зірвався на ноги. — Джиме, я побіг. У мене немає часу, щоб марнувати його на розмови.

І додав:

— Поговори з нею про те, що можна вдіяти, щоб припинити аварії потягів, — якщо це справді та залізнична крихітка, яка вміє чарувати.

Він сказав це, не намагаючись образити. Цей чоловік гадки не мав, коли саме ображає він, а коли ображають його.

— Побачимось пізніше, Каффі, — мовив Таґґарт, тимчасом як Мейґс уже виходив, ні на кого з них навіть не глянувши.

Таґґарт подивився на неї вичікувально і перелякано, наче боявся її слів і водночас відчайдушно прагнув почути бодай щось, — що завгодно.

— Ну? — запитала вона.

— Ти про що?

— У тебе є ще теми для обговорення?

— Ну, я… — здавалося, він розчарований.

— Так! — вигукнув раптом, ніби різко пірнув. — У мене є ще одна справа, яку я хочу обговорити, вона найважливіша…

— Дедалі більша кількість аварій?