Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Було, звісно, кілька невпевнених скептиків. Але вони здалися, почувши, що керівником Державного наукового інституту є доктор Роберт Стадлер, чиї думки і чесність не викликають сумнівів.
Доктор Стадлер поглянув на власні нігті.
Раптовий скрегіт мікрофона змусив юрбу зосередити увагу на тому, що відбувалося. Люди готові були от-от втратити самовладання, перебували за крок від паніки. Голос ведучого, немов кулемет, видавав черги невгасимого ентузіазму, радісно вигавкуючи, що присутнім пощастило стати учасниками новин, в яких усьому народу буде повідомлено про видатне відкриття. Далі, зиркнувши на годинник, сценарій і підняту руку Веслі Моуча, він закричав просто в лискучу зміїну голову мікрофона, ввірвавшись до віталень, офісів, класів, інкубаторів усієї країни:
— Леді та джентльмени! Проект Ікс!
Доктор Ферріс схилився до доктора Стадлера і, крізь голос ведучого, що гримів, мов стакато копит, галопуючи континентом і описуючи новий винахід, з інтонацією буденного зауваження промовив:
— Життєво важливо, щоб зараз, у цей непевний для країни час, не пролунало жодної критики на адресу нашого проекту.
А далі — напівнедбало-напівжартома додав:
— І щоб узагалі ніколи не пролунало жодної критики будь-чого.
— …а політичні, культурні, інтелектуальні та моральні лідери нашої держави, — верещав у мікрофон ведучий, — які стали свідками цієї видатної події у якості ваших представників і від вашого імені, особисто поділяться з вами враженнями від побаченого!
Першим на дерев’яні сходи, що вели до платформи з мікрофоном, зіп’явся містер Томсон. Він виголосив коротку промову, вітаючи настання нової ери, і войовничим тоном, ніби погрожуючи неокресленим ворогам, заявив, що наука належить народові й кожна людина на землі має право користуватися перевагами технологічного прогресу.
Наступним виступив Веслі Моуч. Він говорив про соціальне планування, про необхідність монолітно згуртуватися на підтримку планувальників. Говорив про дисципліну, єдність, економію і патріотичний обов’язок витримувати тимчасові труднощі.
— Ми мобілізували найкращих мислителів країни працювати заради вашого блага. Цей видатний винахід є продуктом геніальності людини, чия відданість гуманізму не викликає жодних сумнівів, чоловіка, якого всі вважають найбільшим інтелектом століття, — доктора Роберта Стадлера!
— Що? — аж зойкнув доктор Стадлер, крутнувшись до Ферріса.
Доктор Ферріс дивився на нього терпляче і м’яко.
— Він не запитував у мене дозволу, щоб це казати! — доктор Стадлер чи то шипів, чи то гарчав.
Доктор Ферріс розвів руками, демонструючи докір і безпорадність:
— Тепер ви розумієте, докторе Стадлер, як неприємно буде, якщо ви дозволите собі непокоїтися через політичні справи, що завжди видавалися вам не вартими уваги, не вартими того, щоб про них навіть знати. Розумієте, адже містер Моуч і не повинен запитувати дозволу.
Тим часом на підвищенні перед мікрофоном, на тлі неба, сутулячись і йорзаючи, знуджено та зарозуміло виступав доктор Саймон Прітчетт — так зазвичай переповідають непристойні історії. Він казав, що новий винахід — це інструмент соціального добробуту, який гарантує вселюдське процвітання, і що кожен, хто сумнівається в цьому очевидному факті, є ворогом суспільства, до нього й ставитися слід відповідним чином.
— Цей винахід, творіння доктора Роберта Стадлера, визначного поціновувача свободи…
Доктор Ферріс відкрив дипломат, вийняв кілька аркушів з акуратно надрукованим текстом і повернувся до Стадлера.
— Ви будете кульмінацією трансляції, — мовив він. — Говоритимете останнім, наприкінці години.
Простягнув аркуші.
— Ось промова, яку ви будете виголошувати, — решту проказали його очі. Вони повідомили, що саме таке формулювання не було випадковим.
Доктор Стадлер узяв сторінки, але затиснув їх між кінчиками двох випростаних пальців — так, як тримають клапоть непотребу перед тим, як його викинути.
— Я не просив вас призначати себе моїм літературним рабом, — сказав він. Сарказм у його голосі дав Феррісові зрозуміти, що насправді це аж ніяк не момент сарказму.
— Я не міг допустити, щоб ви марнували свій неоціненний час, пишучи виступи для радіо, — зауважив доктор Ферріс. — Я був певен, що ви схвалите мій вчинок.
Він промовив це з інтонацією вдаваної ввічливості, вочевидь, бажаючи, щоб цю вдаваність було зауважено. Так жебракові кидають милостиню, даючи можливість зберегти залишки гідності.
Відповідь доктора Стадлера його занепокоїла: він просто промовчав і навіть не поглянув у рукопис.
— Брак віри, — гарчав на платформі дужий мовець тоном, яким скандалять на вулиці, — брак віри — єдине, чого нам слід боятись! Якщо ми будемо вірити в плани наших лідерів, то їхні задуми спрацюють і ми всі заживемо в добробуті, спокої і достатку. Оті типи, які валандаються навколо, сумніваються і руйнують нашу мораль — це вони примушують нас жити у злигоднях і вбогості. Та ми більше не дозволимо їм робити це, ми тут, щоб захистити наш народ, і якщо бодай один із тих охоплених сумнівами розумників тут з’явиться, повірте мені, — ми про них подбаємо!
— Як прикро було б, — м’яко проказав доктор Ферріс, — викликати публічне обурення проти Державного наукового інституту в такий вибуховий час. У країні багато роздратування та неспокою, і якщо люди не зрозуміють значення нового винаходу, вони можуть обернути свою лють на всіх науковців. Науковці ніколи не були популярні серед мас.
— Мир… — зітхала в мікрофон висока сухоребра жінка. — Цей винахід — новий інструмент для утвердження миру. Він захистить нас від агресивних замислів егоїстичних ворогів, він дозволить нам вільно дихати, навчить любити наших співгромадян.
У неї було кутасте обличчя і рот, роздратовано перекошений після сотень вечірок, а одягнена була в блідо-блакитну сукню, схожу на концертний костюм арфістки.
— Це можна вважати чудом, що в історії людства здавалося недосяжною мрією століть, остаточним поєднанням науки й любові!
Доктор Стадлер роздивлявся обличчя на трибунах.
