Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Яка ж тоді?

— Ти повинна прийти сьогодні ввечері на радіопрограму Бертрама Скаддера.

Даґні відкинулася на спинку стільця.

— Я повинна?

— Даґні, це наказ, це надзвичайно важливо, тут нічого неможливо змінити, про відмову марно й говорити, у такі часи ніхто не має вибору…

Даґні поглянула на свій годинник.

— Даю тобі три хвилини на пояснення — якщо взагалі хочеш, щоб я тебе почула. І бажано, щоб ти говорив прямо.

— Добре! — відчайдушно вигукнув він. — На найвищих рівнях — тобто, на рівні Чіка Моррісона, Веслі Моуча і містера Томсона — було вирішено, що вкрай важливо, щоб ти виголосила звернення до народу, ну, знаєш, треба підняти моральний дух. Скажеш, що ти не покинула своєї посади.

— Навіщо?

— Бо всі думають, що ти це зробила!.. Ти ж не знаєш, що тут останнім часом коїлося, але… але коїлися моторошні речі. Країна сповнена чуток, різних чуток, про що завгодно, серед них багато страшних. Маю на увазі — підривних. Таке враження, що люди не роблять нічого іншого, тільки перешіптуються. Вони не вірять газетам, не вірять найкращим промовцям, натомість вірять кожній лихій, панікерській плітці. Не залишилося ні впевненості, ні віри, ні порядку, ні… поваги до влади. Люди… вони от-от почнуть панікувати.

— І що?

— З одного боку, в цьому винні всі ті промисловці, які розчинились у повітрі! Ніхто не може пояснити їхніх зникнень, тому це лякає. Про це пасталакають, множать істеричні чутки; переважно варнякають, що «жодна достойна людина на цих поганців не працюватиме». Це вони про владу з Вашингтона. Тепер розумієш? Ти не думала, що ти аж така відома, але це так. Точніше, ти стала знаменита, коли твій літак розбився. Ніхто не вірив, що він розбився. Всі думали, що ти порушила закон, порушила директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять — і втекла. Директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять багато хто не розуміє… багато неспокою.

Тепер второпала, як важливо, щоб ти вийшла в ефір і сказала людям, що це неправда: директива десять-двісті вісімдесят дев’ять не руйнує промисловості, це всього лише яскравий зразок законодавства, призначений для загального блага, і якщо вони ще трохи потерплять, то все налагодиться, знову почнеться процвітання. Люди більше не вірять жодним чиновникам. Ти… ти — промисловець, одна з небагатьох зі старої школи, хто ще залишився, єдина з тих, хто повернувся, хоч усі думали, що ти зникла назавжди. Тебе знають, як… як реакціонерку, яка протистояла політиці Вашингтона. Тому люди тобі повірять. Це матиме на них великий вплив, зміцнить їхню впевненість, допоможе підтримати мораль. Розумієш тепер?

Він швидко заговорив далі, підбадьорений химерним виразом її обличчя — таким замисленим, майже усміхненим.

Даґні мовчала, чуючи крізь шамотняву його слів Ріарденів голос, що промовляв до неї одного весняного вечора рік тому:

— Вони потребуватимуть від нас певного дозволу. Не знаю, в чому саме він полягатиме, — але, Даґні, знаю, що коли ми цінуємо власні життя, то не повинні давати їм те, чого вони прагнуть. Якщо вони тебе навіть катуватимуть, не схвалюй їхніх учинків. Нехай зруйнують твою залізницю, зруйнують мій завод — не давай їм дозволу, якого вони вимагатимуть.

— Тепер ти розумієш?

— О, так, Джиме, розумію!

Він не міг збагнути інтонацій її голосу: низького, схожого на стогін, сміх, тріумф; але принаймні то була перша виявлена емоція, тому Джим вирішив з цього скористатися, не маючи вибору, покладаючись лише на надію.

— Я пообіцяв їм — тим, з Вашингтона, — що ти говоритимеш! Ми не можемо їх підвести — про таке й мови бути не може! Ми не можемо дозволити, щоб нас запідозрили в нелояльності. Про все вже домовлено. Ти будеш гостем Бертрама Скаддера сьогодні ввечері о десятій тридцять. Він веде радіопрограму, в якій бере інтерв’ю у відомих публічних осіб; вона транслюється на всю країну; його слухає багато людей, понад двадцять мільйонів. Відповідальний за питання моралі вже…

— Хто?

— Відповідальний за питання моралі, Чік Моррісон, викликав мене вже тричі, щоб переконатися, що все піде згідно з планом. Вони розіслали накази всім дикторам новин, ті цілий день сьогодні анонсують твій виступ, уся країна їх чує, — закликають, щоб сьогодні ввечері під час години Бертрама Скаддера люди слухали тебе.

Джим дивився на Даґні так, наче вимагав від неї водночас і відповіді, і визнання, що її відповідь за таких обставин не має особливого значення.

Даґні сказала:

— Ти ж знаєш, що я думаю про політику Вашингтона і директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять.

— У такі скрутні часи ми не можемо дозволити собі розкоші думати!

Даґні зареготала.

— Невже ти не розумієш, що не можеш ними знехтувати?! — заверещав він. — Якщо ти відмовишся — після всіх тих анонсів — це підтвердить чутки про твоє відкрите оголошення непокори!

— Джиме, ця пастка не подіє.

— Яка пастка?

— Пастка, що ти їх завжди розставляєш.

— Не знаю, про що ти!

— Звісно, знаєш. Ти знав — ви всі знали, — що я відмовлюсь. Тому ти штовхнув мене у публічну пастку, за якої моя відмова виллється для тебе у моторошний скандал, значно моторошніший за той, який, на твою думку, я наважилась би зчинити. Ти розраховував, що я порятую ваші обличчя та шиї. А я їх не рятуватиму.

— Але ж я пообіцяв!

— А я — ні.

— Але ми не можемо їм відмовити! Невже ти не усвідомлюєш, що вони тримають нас на прицілі? Стискають наші горлянки? Хіба ти не знаєш, що вони можуть нам заподіяти через цю Раду залізниць, через Раду стандартизації, наклавши мораторій на наші вузли?

— Я знала це ще два роки тому.

Він весь тремтів. У його жаху було щось безформне, відчайдушне, мало не забобонне, таке, що перевершувало названі ним небезпеки.

Раптом Даґні зрозуміла, що цей жах походив з глибших шарів, ніж просто страх перед розправою бюрократів. Така розправа була всього лише обрисом, тим, що Джим дозволяв собі знати, обнадійливим контуром з рисами раціональності та його справжньої мотивації. Даґні не сумнівалась, що він прагнув відвернути не паніку громадян, а свою власну; що він, Чік Моррісон, Веслі Моуч та решта мародерів потребували від неї дозволу — не для того, щоб заспокоїти своїх жертв, а щоб заспокоїти себе самих, хоча ця удавано хитра, удавано практична вигадка ввести в оману своїх жертв була всього лише видимістю, якою вони прагнули прикрити власну мотивацію, власну істеричну наполегливість. З