Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

Відчуття ірреальності залишалось її основним почуванням і тоді, коли літак приземлився, коли їй вдалось уникнути групи репортерів, не трапившись їм на очі, а потім — обійти стоянку таксі й ускочити до автобуса. А згодом це відчуття супроводжувало її в автобусі, на розі вулиць, поки Даґні дивилася на Нью-Йорк: здавалося, вона бачить перед собою покинуте місто.

Увійшовши до свого помешкання, вона не зраділа поверненню додому. Це місце нагадувало зручну машину, яку можна з певною метою використати, — а можна використати без мети.

Одначе Даґні відчула наплив енергії, схожий на перший просвіток у тумані, натяк на сенс, коли підняла слухавку і зателефонувала в офіс Ріардена у Пенсільванії.

— Ох, міс Таґґарт… Міс Таґґарт! — радісним стогоном пролунав голос зазвичай штивної та беземоційної міс Айвз.

— Вітаю, міс Айвз. Я вас не дуже перелякала? Ви знали, що я жива?

— О, так! Я почула це по радіо сьогодні вранці!

— А містер Ріарден в офісі?

— Ні, міс Таґґарт. Він… він у Скелястих Горах, він шукає… тобто…

— Так, я знаю. А як із ним можна зв’язатися?

— Я чекаю дзвінка від нього кожної миті. Він зараз у Лос-Ґатосі, в Колорадо. Я йому зателефонувала, щойно почула новини, але його не було на місці, тому я залишила повідомлення і попросила зателефонувати. Розумієте, більшість часу він проводить у літаку… Але він зателефонує, щойно повернеться до готелю.

— А що це за готель?

— «Ельдорадо» в Лос-Ґатосі.

— Дякую, міс Айвз.

Даґні зібралася покласти слухавку.

— Ох, міс Таґґарт!

— Так?

— Що з вами сталося? Де ви були?

— Я… розповім, коли зустрінемося. Я зараз у Нью-Йорку. Коли містер Ріарден зателефонує, перекажіть йому, будь ласка, що я у себе в офісі.

— Звісно, міс Таґґарт.

Даґні роз’єдналась, але її рука так і залишилася на слухавці, немов тримаючись за свій перший контакт, який мав для неї таке велике значення. Вона дивилася на свою квартиру і на місто за вікном, не бажаючи знову потонути в мертвому тумані безсенсовості.

Підняла слухавку і зателефонувала в Лос-Ґатос.

— Готель «Ельдорадо», — пролунав сонний і сердитий жіночий голос.

— Чи можете ви прийняти повідомлення для містера Генрі Ріардена? Попросіть його, коли він повернеться…

— Хвилинку, будь ласка, — протяжно мовила жінка. В її нетерплячості вчувалось обурення з бодай натяку на спробу її перервати.

Даґні почула клацання, гудіння, якісь провали в зв’язку, а потім чіткий і чистий чоловічий голос відповів:

— Алло?

Це був Генк Ріарден.

Даґні дивилася на слухавку, мов на дуло пістолета, почуваючись пійманою в пастку, нездатна дихати.

— Алло? — повторив Генк.

— Генку, це ти?

Вона почула низький звук, більше схожий на зітхання, ніж на зойк, а потім протяжне й порожнє потріскування.

— Генку! — жодної відповіді.

— Генку! — нажахано заволала вона.

Даґні здалось, що вона почула, як він намагається вдихнути. А далі пролунав шепіт: не запитання, а ствердження, яким усе було сказано:

— Даґні.

— Генку, прости мені. О, любий, пробач! Ти не знав?

— Де ти, Даґні?

— З тобою все гаразд?

— Звісно.

— Ти не знав, що я повернулася? Що я жива?

— Ні… Я цього не знав.

— О Боже. Вибач, що я зателефонувала. Я…

— Про що це ти? Даґні, де ти?

— В Нью-Йорку. Ти не чув? Про це передавали по радіо.

— Ні. Я щойно повернувся.

— А тобі не переказали зателефонувати до міс Айвз?

— Ні.

— З тобою все добре?

— Зараз?

Даґні почула м’який і тихий сміх. То був звук вивільненої радості, звучання молодості, що з кожним промовленим словом дедалі більше виструнчувалася.

— Коли ти повернулась?

— Сьогодні вранці.

— Даґні, де ти була?

Вона відповіла не відразу.

— Мій літак розбився, — сказала вона. — В горах. Мене підібрали люди, вони мені допомогли, але я не могла надіслати про себе звістки.

Він перестав сміятися.

— Наскільки все погано?

— Ох… Аварія? Ні, все добре. Я не постраждала. Не дуже серйозно.

— То чому ж ти не могла повідомити про себе?

— Там не було… засобів зв’язку.

— Чому ж ти так довго не поверталася?

— Я… не можу тобі зараз відповісти.

— Даґні, ти була в небезпеці?

Напівусміх, напівгіркота в її голосі свідчили про жаль, коли Даґні відповіла:

— Ні.

— Тебе захопили в полон?

— Ні. Не так.

— Тоді ти могла повернутися швидше, хіба ні?

— Це правда. Але це все, що я можу тобі сказати.

— Даґні, де ти була?

— Не заперечуєш, якщо ми зараз не будемо про це говорити? Дочекаймося зустрічі.

— Добре. Я не ставитиму запитань. Скажи тільки: зараз ти в безпеці?

— Чи я в безпеці? Так.

— Я про те: чи зазнала ти якихось важких травм, чи потерпаєш від наслідків?

Вона відповіла з тією ж радісною усмішкою:

— Жодних травм, Генку. Щодо наслідків — не знаю.

— Ти ще будеш сьогодні в Нью-Йорку?

— Так. Я… Я повернулась назавжди.

— Справді?

— Чому ти запитуєш?

— Не знаю. Мабуть, я вже звик, що не можу тебе знайти.

— Я повернулась.

— Так. Побачимося за кілька годин.

Він затнувся, бо це речення здалось йому занадто неймовірним. Але твердо повторив:

— За кілька годин.

— Я буду тут.

— Даґні…

— Що?

Він м’яко засміявся.

— Ні, нічого. Просто хотів іще трохи послухати твій голос. Пробач. Тобто — не зараз. Не хочу зараз нічого говорити.

— Генку, я…

— Коли побачимося, моя кохана. До зустрічі.

Вона стояла, дивлячись на мовчазну слухавку. Вперше з моменту повернення відчула біль, дикий біль, але він давав повірити, що вона жива. Це було вартісне відчуття.

Даґні зателефонувала до своєї секретарки в «Таґґарт Трансконтиненталь», щоб стисло повідомити: вона буде в офісі за півгодини.

Статуя Натаніеля Таґґарта була справжня: Даґні дивилась на неї, стоячи у вестибюлі Термінала. Здавалося, що вони сам на сам у просторому лункому храмі, де кружляють, розчиняючись, кільця туману від безформних привидів. Даґні не ворушилася, звівши голову й дивлячись на статую, наче приймаючи причастя. «Я повернулась», — єдине, що вона спромоглась сказати.

На дверях із матового скла, що вели до її офісу, досі був напис «Даґні Таґґарт». Коли вона увійшла, на обличчях працівників проступило щось схоже на вираз людини, яка, тонучи, бачить перед собою рятувальну линву.