Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
— Чому, на вашу думку, вони думають? — вкрадливо запитав доктор Ферріс. — Розум — це єдина зброя науковців, але ж розум не має жодного значення для людей, хіба ні? В такі часи, як наш, коли країна розпадається на шматки, коли чернь, доведена до краю сліпим відчаєм, починає відкрито бунтувати й чинити насильство, будь-якими доступними засобами слід зберігати порядок. Що ми можемо вдіяти — адже доводиться мати справу з людьми!
Доктор Стадлер не відповів.
Товста, драглиста жінка з непомірно величезним бюстгальтером під темною сукнею з плямами від поту промовляла в мікрофон (доктор Стадлер спершу в це навіть не повірив), що новий винахід особливо вдячно сприймуть матері країни.
Доктор Стадлер відвернувся. Спостерігаючи за ним, Ферріс не бачив нічого, крім шляхетної лінії високого чола і глибокої та згірченої зморшки в кутику рота.
Рвучко, без будь-якого попередження, Роберт Стадлер розвернувся до Ферріса обличчям. Це було схоже на випорскування крові з раптово тріснутої рани, яка вже майже затягнулась: обличчя Стадлера було відкрите, відкрите і зболене, нажахане, щире. Так, наче тієї миті вони обидва з Феррісом справді стали людськими істотами, і Стадлер стогнав від незбагненного відчаю:
— У цивілізованому столітті, Феррісе, в цивілізованому столітті!
Доктор Ферріс неквапно видав розкотистий смішок.
— Не розумію, про що це ви, — відповів він, наче щось цитуючи.
Доктор Стадлер опустив очі.
Коли Ферріс знову заговорив, у його голосі з’явилася нота, яку Стадлерові не вдавалось окреслити. Він розумів тільки те, що такий тон неприпустимий у цивілізованій розмові:
— Було б неприємно, якби сталося щось, здатне поставити під загрозу Державний науковий інститут. Було б страшенно неприємно, якби інститут закрили чи когось із нас змусили його покинути. Куди ж ми подамося? Науковці в наші дні — це надмірна розкіш, а сьогодні залишилося небагато людей і установ, здатних дозволити собі найнеобхідніше, що вже казати про розкоші. Всі двері для нас зачинені. Нас не запрошують у дослідницьке відділення промислового концерну якого-небудь підприємства, скажімо, «Сталі Ріардена». До того ж якщо таки випаде нажити собі ворогів, то тих-таки ворогів боятиметься кожен, хто спокуситься найняти наших талантів. Ріарден, скажімо, ще за нас поборовся б. Але чи боровся б Оррен Бойл? Однак усе це — цілковито теоретичні розмірковування, бо, як свідчить практика, всі приватні установи, пов’язані з науковими дослідженнями, давно закриті згідно з законом — директивою десять-двісті вісімдесят дев’ять, що її видав, як ви, можливо, досі ще не усвідомили, містер Веслі Моуч. Мабуть, ви думаєте про університети? Вони в тому ж становищі. Не можуть дозволити собі заводити ворогів. Хто за нас заступиться? Я вірю, що хтось такий, як Г’ю Акстон, узявся би нас підтримати, але сподіватися на щось таке — чистий анахронізм. Акстон належав до іншого часу. Умови, встановлені нашою соціальною та економічною реальністю, давно вже зробили його існування в нашому світі неможливим. І не думаю, що доктор Саймон Прітчетт або виплекане ним покоління змогло б чи схотіло нас захистити. Ніколи не вірив в дієвість ідеалістів — а ви вірили? Наше століття далеке від непрактичного ідеалізму. Якщо хтось забажав би протистояти урядовій політиці, як би він привернув до себе увагу? За допомогою джентльменів з преси, докторе Стадлер? Чи сказавши щось у мікрофон? Чи залишилась у цій країні бодай одна незалежна газета? Не контрольована радіостанція? Приватна власність чи приватна думка?
Зараз забарвлення його інтонації було очевидне: то була інтонація бандита.
— Приватна думка — це розкіш, якої ніхто сьогодні не може собі дозволити.
Доктор Стадлер поворушив закляклими — немов м’язи у кіз — губами:
— Ви розмовляєте з Робертом Стадлером.
— Цього я не забув. І саме тому, що не забув, я все це вам і кажу. «Роберт Стадлер» — видатне ім’я, я не хотів би, щоб вас знищили. Але що в наші дні означає чиєсь ім’я? Хто здатен його оцінити?
Його рука вказала на трибуни.
— Люди, яких ви тут навколо себе бачите? Якщо вони здатні повірити, що інструмент смерті — це знаряддя процвітання, то хіба ж не повірять, якщо їм сказати, що Роберт Стадлер — зрадник і ворог держави? Чи допоможе вам той факт, що це неправда? Ви думаєте про правду, докторе Стадлер? Проблема правди не належить до соціальних питань. Принципи не мають впливу на зв’язки з громадськістю.
Розум не має влади над людськими створіннями. Логіка безсила. Мораль надлишкова. Не відповідайте зараз, докторе Стадлер. Відповісте в мікрофон. Ваш виступ — наступний.
Вдивляючись у темну смугу ферми вдалечині, доктор Стадлер відчував жах, але не дозволяв собі усвідомити його походження. Той, хто вивчав частки та субчастки космічного простору, зараз не дозволяв собі дослідити власних почуттів і довідатися, що вони складаються з трьох частин: одна частина — це жах, спричинений видінням, що сплило перед його очима: напис, вирізьблений на його честь над дверима інституту: «За безстрашний розум, за непорушну правду». Інша частина — звичайний, брутальний тваринний страх фізичного знищення, принизливий страх, який у цивілізованому світі його юності навіть уявити не можна було. А третя частина — моторошне усвідомлення, що, зрадивши перший жах, людина приречена на другий.
Він зійшов на поміст, повільно і твердо карбуючи кроки, опустивши голову і зіжмакавши рукопис.
Стадлер наче сходив на гору, п’єдестал або гільйотину. Так, як у момент смерті перед внутрішнім зором людини проходить усе її життя, Стадлер рухався на звук голосу ведучого, що зачитував перелік його досягнень та успіхів. На слова «…колишній керівник відділення фізики в Університеті Патріка Генрі» обличчя Роберта Стадлера сіпнулось. Віддалено, наче то було усвідомлення особи, яку
