Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Такий у нас народ. Про добро не питає, а зло швидко забуває.
Із того дня я зачинився вдома і чекав. У п’ятницю не пішов у мечеть. Наступної п’ятниці мене теж не було, як і в усі п’ятниці того року. «Чи хтось питав про мене?» — кажу до батька. «Ніхто, їй-бо». — «Чи хтось питав про мене?» — «Ніхто, їй-бо». — «Чи хтось питав про мене?» — «Ніхто, всі лише поглядають на мене скоса, ніби я ведмідь, а вони бояться, що про мед їх запитаю. Та вийди ж ти на вулицю, синку, заради батька, якщо не заради себе».
Я послухався батька й вийшов на вулицю, і мав на що подивитися. Був гарний весняний день, після довгої зими розквітли й фруктові дерева, і люди, а Беґзада-ханим вивела свого Мехо на прогулянку. Все очима блискала у вікна крамничок, все мацала шовки на ятках, все розпитувала про здоров’я поважних господинь і пальцем на малого показувала. Мовляв, який же він гарний, який же розумний, його б у великі школи відправити, наш Альйо каже, що у вісімнадцять років з нього вже готовий гафіз буде… Я дивлюся, і слухаю, і стямитися не можу!
Невже я єдиний, хто бачить, що ця дитина — не Мехо? Так, хлопець блакитноокий, але в сина Беґзади очі каламутні, ніби в потік налили лугу, а в цього малого обидва ока ясні, ясніших і не буває. Хай навіть він тричі вивчить напам’ять Коран, лишиться тим, ким є, — Мілошевим братом, а не дитям нашого спільного сорому. Сорому Беґзади, яка того року, коли громовиці били, вчинила таке, чого людські вуста і вимовити не сміють, а наш цей сором тому, що не хочемо бачити: волосся, борода та брови нашого ходжі вже в пеклі. Решта потрапить туди разом і усіма нами.
Чому Бог випробовує мене, якщо я не вчинив ніякого зла? Навіть не думав про це. Лише на власні очі дивився, що діється в містечку. А тепер мав би виправити те, що виправити неможливо. Шайтан ховається поміж тисячі та однієї гвоздики.
Вирішив я Мілошевого брата відправити до рідні, а мутноокому Мехо нехай Бог помагає, якщо тільки проклята мати його ще не задушила і не зарила у гній у стайні. Мені й уві сні не могло наснитися, що муситиму таке вчинити, і порадитися було ні з ким. Батько вже старий і поволі спадає з розуму, а на додачу він з тих людей, які воліють не бачити того, що бачать. Мати любить мене більше за Бога, тому завжди тримала подалі від усякого зла. Коли б дізналися, що я маю на думці і що збираюся зробити, вони обоє у ланцюги б мене закували. Не дозволили б здійснити те, що мушу, навіть якби через те світ запався.
Певне, бунт ущух, а візир лишився той самий, бо люди почали вертатися з лісу без жаху в очах, і не хапався більше за голову кожен, у кого коса затупилася. У Боснії запанував мир, хоч і неясно було, скільки він протриває. Може, сто років, а може, й трьох днів не протримається, — залежно від того, скільки часу знадобиться, щоб кров закипіла. Створюючи наш світ і цю землю в ньому, розділяючи людей на віру й невіру, на півмісяць і хрест, добрий наш Аллаг у всьому зробив нас різними, і тільки одне маємо спільне. Ми гинемо легко і не шукаючи причин, вони самі знаходяться. А Він сидить на небесному престолі й дивується, як мало ми цінуємо життя, поки його маємо, і скільки сліз проливаємо, коли воно закінчується. Та якщо навіть не від Бога все, що стає нашою долею, історія про розумне християнча і тупе мусульманське байстря точно від Бога. Вона випробовує нас, як старий дід кінчиком язика пробує, чи гаряча кава, щоб не дути, ніби жіночка якась, і не обпектися, як малолітка, якому і каву пити зарано. Чому мені випало рятувати цю місцину на краю світу, про те не думатиму, щоб не завагатися.
Наступного дня по Байрамі, коли всі спатимуть найміцнішим сном, я поверну Мілошеві брата. Якщо тут лишилися люди, які хотіли б урятувати свої душі, вони мусять слідувати за мною.
А поки що я заспокоюся й чекатиму, щоби хтось, бува, чого не запідозрив, чи щоб ходжа-яйце, шайтан, що прибрав ім’я Альйо, не розгадав моїх намірів. Якщо бачив мене й тоді, коли я був невидимий, то й з погляду мого може прочитати, яке завдання дав мені праведний Господь. Я сидів на канапі, перекочувався з одної сідниці на другу, пив ромашковий чай і пускав дим з люльки, мати казала: «Ти диви, зовсім пашею зробився, а от пашиниці в нього нема!» — на це я раніше насупився б, як, мабуть, супиться кожен син, якого мати силоміць женить, але тепер сміявся на повні груди, широко розплющивши очі. Щоб догодити їй, щоб нічого не запідозрила. Нехай думає, що в мене легка голова, а розум іще легший, що я в небі золотих птахів бачу, бо тільки так можу бути впевнений. Приноситиму татові крісло, бо в нього вже нема сили в руках, зберу гвоздики замість нього й не перепитуватиму, що це за квіти, бо тато вже не пам’ятає, як звуться квіти. Невдовзі й людські імена позабуває. Його потроху огортає морок, туга крадеться покоєм, цілиться, обирає, в чиє серце ввійде. Добре батькові: оминуть його прийдешні часи.
А тоді, за кілька днів до Байраму, я приліг був, щоб голова відпочила, і щойно задрімав, як зачув голоси за стіною. Один — материн, слів її не розібрати, але чув, як після кожного другого чи третього цокотіла язиком, ніби цикада серпневого надвечір’я. Інший голос також був мені знайомий, жіночий, але попервах не міг його впізнати. Або не чув його достатньо часто, або просто не хотів, щоб виявився тим, про який думав. Та дарма я старався, дарма вірив, що все закінчиться добре, коли це був голос Фаділи. Жінка, чийого погляду ніхто не міг зловити, чийого кольору очей ніхто не бачив,
