Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері
Гейзел витерла очі, Енн — ніс, а Димко з виразом мізантропа споглядав вечірню зорю.
— Гейзел, тобі, мабуть, краще піти. Я справді дуже зайнята й не бачу сенсу в тім, щоби продовжувати цю розмову.
Із виглядом Марії Стюарт, що прямує на ешафот, Гейзел підійшла до дверей і театрально озирнулася.
— Прощавайте, панно Ширлі. Лишаю вас наодинці з вашим сумлінням.
Лишившись наодинці зі своїм сумлінням, Енн відклала перо, тричі чхнула й поговорила із собою відверто.
— Енн Ширлі, ти, може, і бакалавр гуманітарних наук, та дещо мусиш затямити, хоч це могла б сказати тобі навіть Ребекка Дью — утім, вона й казала. Будь чесна із собою, мила, і проковтни цю пігулку, як то личить гідній дамі. Визнай, що тобі приємно було стати об’єктом поклоніння для Гейзел. Визнай, що тебе засліпили її лестощі й удавана любов. Визнай, що тобі подобалося бути таким собі «богом з машини»[51] — рятувати людей від їхньої власної дурості, коли вони цього нітрохи не хотіли. А визнавши все це, відчувши себе на тисячу років мудрішою й старшою, візьми перо і продовжуй перевіряти роботи, звернувши особливу увагу на те, що Майра Прінгл вважає, наче серафим — це «тварина, що мешкає в Африці».
12
Тиждень по тому Енн одержала листа на ясно-блакитнім папері зі срібними берегами:
«Дорога панно Ширлі!
Я пишу, щоб Ви знали: УСІ НЕПОРОЗУМІННЯ між нами з Террі з’ясовані, і ми так глибоко, щиро й ДИВОВИЖНО щасливі, що вирішили й Вам простити. Террі каже, що позалицявся до Вас, бо його засліпило місячне сяйво, та НАСПРАВДІ серцем був щомиті відданий мені. Він запевняє, що йому — як УСІМ ХЛОПЦЯМ — подобаються милі, скромні дівчата, і що він не зносить ЛУКАВИХ ІНТРИГАНОК. Ми не розуміємо, чому Ви повелися так із нами… і не зрозуміємо ніколи. Можливо, Вам потрібен був матеріал для оповідання, і Ви надумали його здобути, жорстоко експериментуючи з першим, ніжним і щемким дівочим коханням. Та ми дякуємо Вам за те, що Ви допомогли нам ПІЗНАТИ СЕБЕ. Террі каже, що досі не усвідомлював ГЛИБИННОГО СЕНСУ ЖИТТЯ. Отож усе вийшло на краще. Ми ТАКІ близькі духом… ми ЧИТАЄМО думки одне одного. Ніхто не розуміє його — тільки я, — і я хочу завжди бути ДЖЕРЕЛОМ ЙОГО НАТХНЕННЯ. Я не така розумна, як Ви, проте думаю, що можу стати ЦИМ ДЖЕРЕЛОМ, бо ми відчуваємо ЄДНАННЯ ДУШ і присяглися довіку зберігати НЕСХИТНУ ВІРНІСТЬ одне одному, хай скільки ЗАЗДРІСНИКІВ і ВДАВАНИХ ДРУЗІВ намагатимуться нас розлучити.
Ми поберемося, щойно буде готове моє весільне вбрання. Я поїду шити його до Бостона. У Саммерсайді ГЕТЬ НІЧОГО немає. Моя сукня буде з БІЛОГО МУАРУ, а дорожній костюм — сіро-блакитного кольору, із ясно-синім капелюхом, рукавичками та блузкою. Звісно, я ще дуже юна, але хочу вийти заміж МОЛОДОЮ, поки життя не втратило СВІЖОСТІ.
Террі — це все, що я могла уявити собі в НАЙСМІЛИВІШИХ МРІЯХ, і кожна моя СВЯЩЕННА ДУМКА належить йому. Я знаю, ми будемо БЕЗМЕЖНО ЩАСЛИВІ. КОЛИСЬ я вважала, що всі мої друзі теж РАДІТИМУТЬ за мене в щасті, та відтоді мусила засвоїти ЖОРСТОКИЙ УРОК ЖИТЕЙСЬКОЇ МУДРОСТІ.
ЩИРО Ваша,
Гейзел Марр.
P.S.: Ви казали, що Террі ТАКИЙ ДРАТІВЛИВИЙ. А його сестра запевняє, що він, мов сумирне ягнятко.
Г. М.
P. S. 2: Я чула, що ЛИМОННИЙ СІК виводить ластовиння. Спробуйте протирати ним Ваш ніс.
Г. М.»
— Цитуючи Ребекку Дью, — сказала Енн Димкові, — другий постскриптум — це була остання крапля.
13
Додому на другі свої саммерсайдські літні канікули Енн їхала зі змішаними відчуттями. Гілберт подався працювати на будівництві залізниці, тож в Ейвонлі його не чекали. Проте Зелені Дахи лишалися Зеленими Дахами, і саме Ейвонлі нітрохи не змінилося. Так само виблискувало й мерехтіло Озеро Осяйних Вод, так само густо росла папороть побіля Джерела Дріад, і кладка, що з кожним роком ставала дедалі хиткіша й дедалі сильніше бралася мохом, так само вела до Лісу Привидів, із його незмінними тінями, тишею та виспівами вітру.
Енн умовила пані Кемпбелл відпустити й маленьку Елізабет з нею до Зелених Дахів — хоч і не більш, ніж на два тижні. Утім, Елізабет, у передчутті цілих двох тижнів із панною Ширлі, і не просила більшого в долі.
— Сьогодні я почуваюся панною Елізабет, — радісно зітхнула вона, коли бричка від’їхала від Шелестких Тополь. — Будь ласка, назвіть мене «панною Елізабет», коли будете знайомити з вашими друзями в Зелених Дахах. Тоді я відчую себе такою дорослою.
— Добре, — серйозно пообіцяла Енн, пригадуючи малу рудокосу панянку, що колись просила кликати її Корделією.
Подорож від Брайт Рівер до Зелених Дахів дорогою, котру можна бачити лиш у червні на Острові Принца Едварда, захопив Елізабет не менше, аніж саму Енн найпершого, незабутнього весняного вечора багато років тому. Світ був прекрасний: обабіч дороги під вітром гойдалися трави, а за кожним поворотом на дівчинку чекали нові дивовижні несподіванки. Вона була зі своєю любою панною Ширлі, вільна від Жінки на цілих два тижні, у неї нове картате рожеве платтячко й гарні брунатні черевички. То було так, начеб Завтра вже надійшло — а за ним мали настати ще чотирнадцять Завтра. Очі Елізабет мрійно сяяли, коли врешті-решт вони виїхали на порослу квітучими кущами шипшини стежку до Зелених Дахів.
Усе для Елізабет мовби казково змінилося, щойно вона приїхала в Зелені Дахи. Два тижні дівчинка прожила в іншім, чарівнім світі. Неможливо було вийти за поріг, щоб не натрапити на щось романтичне. Щось неодмінно мало статися в Ейвонлі — коли не сьогодні, то наступного дня. Елізабет знала, що потрапила ще не в Завтра, та підійшла вже до самої його межі.
Усе в Зелених Дахах і довкруж них було мовби давно їй знайомо. Навіть Маріллин сервіз у рожеві троянди видавався давнім другом. Кімнати поглядали на неї так, начеб завжди знали й любили її, трава тут була зеленіша, ніж деінде, а люди — саме такі, як ті, що живуть у Завтра. Вона любила їх і відчувала їхню любов. Деві й Дора її розпещували, Маріллі й пані Лінд вона
