Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері

Сьогодні був день, що потрапив у квітень із червня. Сніг розтанув, і жовтавий місяць та золоті пагорби співають осанну весні. Я певна, що чула Пана — він грав на сопілці в зеленім видолинку посеред мого кленового гаю, — а над Королем Штормів має стяг із невагомого бузкового туману. Останнім часом тут було багато дощів, і я полюбила сидіти у своїй башті в тихі вологі години весняних сутінків. Та сьогоднішній вечір — вітряний і квапливий: навіть хмари мчать по небі, мовби кудись поспішаючи, і місячне сяйво, пробиваючись між ними, квапиться розлитися на світ.

От якби ми з тобою, Гілберте, нині йшли попід руку однією з довгих ейвонлійських доріг!

Боюся, Гілберте, я в тебе щонайнепристойніше закохана. Тобі не здається, що це страшенна неповага? Але ти ж не пастор».

10

— Я така несхожа на інших, — зітхнула Гейзел.

Це було жахливо — так відрізнятися від інших людей, — та все ж і дивовижно, начеб ти прилетіла на землю з далекої зірки. Гейзел нізащо не погодилася б стати, як усі, хай як їй дошкуляла б власна відмінність від решти.

— Усі ми несхожі на інших, — підсміхнулася Енн.

— Ви усміхаєтеся! — Гейзел молитовно склала перед собою пухкенькі білосніжні руки й заворожено втупилася в Енн. Вона виділяла щонайменше одне слово в кожнім своїм реченні. — У вас така чарівна усмішка… така незабутня усмішка. Відколи вперше вас побачила, я знала, що ви зрозумієте все. Ми з вами — люди одного рівня. Мені інколи здається, панно Ширлі, що я медіум. Я завжди в найпершу мить знайомства інстинктивно відчуваю, чи сподобається мені та людина. І я одразу відчула, що ви все знаєте… ви зрозумієте. Таке щастя, коли тебе розуміють. Ніхто не розуміє мене, панно Ширлі, — ніхто. Проте коли я побачила вас, якийсь внутрішній голос шепнув: «Вона зрозуміє. З нею можна бути справжньою». Ох, панно Ширлі, ми ж із вами будемо справжніми? Завжди будемо справжніми й щирими? Панно Ширлі, ви любите мене хоч малесеньку, найдрібнішу краплиночку?

— Я думаю, що ти мила дівчинка, — відповіла Енн, знову всміхаючись та перебираючи тонкими пальцями золоті кучері Гейзел. Полюбити Гейзел було зовсім не важко.

Гейзел виливала душу Енн у її кімнаті в башті, звідки так добре видно місяць-молодик над гаванню й густі травневі сутінки, розлиті в багряні чаші тюльпанів попід вікном.

— Не запалюймо світла, прошу вас, — мовила Гейзел, і Енн погодилася:

— Добре. Гарно тут сидіти, коли темрява — твій друг. А щойно запалюєш світло, як воно стає твоїм ворогом і дивиться на тебе так докірливо.

— Я можу уявити щось подібне, проте сказати все так вишукано не зумію, — простогнала Гейзел у солодких муках захвату. — Ви говорите мовою фіалок, панно Ширлі!

Гейзел ніяк не могла пояснити, що вона має на увазі, та це було байдуже. Адже це так поетично звучало!

Того дня кімната в башті була єдиним острівцем спокою в Шелестких Тополях. Зранку Ребекка Дью страдницьки проказала:

— Ми мусимо змінити шпалери у вітальні й гостьовій кімнаті, доки тут відбудуться збори Спільноти милосердя, — і негайно ж винесла всі меблі з обох кімнат, для зручності шпалерника, котрий потім заявив, що прийде аж наступного дня.

Отак і вийшло, що ввесь дім опинився в круговерті хаосу, якого не зазнала хіба спальня Енн.

Гейзел Марр, як то казали, «геть знетямилася» від Енн. Марри були новими людьми в Саммерсайді, куди взимку переїхали із Шарлоттауна. Гейзел, кароока «жовтнева білявка», як вона сама любила називати себе, мала золотаво-бронзові кучері і, на думку Ребекки Дью, була ні до чого не вдатна, відколи затямила, що вродлива. Проте вона була товариська, і хлопці не могли встояти перед чарами її очей та кіс.

Енн вона подобалася. Щойно того вечора Енн була втомлена й трішки зневірена, як то зазвичай стається після багатьох годин учительської праці, але тепер відітхнула. Хтозна, що послужило тому причиною — травневий вітерець, що вривався до неї, налитий ароматом яблуневого цвіту, чи балачки Гейзел. Мабуть, і одне, і друге. Гейзел нагадувала Енн її власну ранню юність з усіма ідеалами та романтичними захопленнями.

Гейзел ухопила руку Енн і побожно притисла її до вуст.

— Я ненавиджу всіх, кого ви любили до мене, панно Ширлі. Ненавиджу всіх, кого ви любите зараз. Я хочу, щоб ви належали мені цілком.

— Тобі не здається, що це нерозумно, дівчинко? Адже ти сама любиш не тільки мене. От хоча б Террі, скажімо.

— Ох, панно Ширлі, про це я й хотіла поговорити з вами. Я більше не можу зносити це мовчки… не можу! Я мушу розповісти — комусь, хто розуміє. Позавчора я вийшла і всю ніч ходила довкола ставка — ну, майже всю, години до дванадцятої. Я вистраждала все… усе!

Вигляд у Гейзел був такий трагічний, як лиш дозволяли їй кругле біло-рожеве обличчя, довгі вії та сяйво золотих кучерів.

— Що ти кажеш, Гейзел! Я думала, ви з Террі такі щасливі — тепер, коли все вирішено.

Не докоряймо Енн тим, що вона так вважала. Упродовж попередніх трьох тижнів Гейзел безупинно висловлювала захват від Террі Гарланда, бо ж, на її думку, що доброго було в тім, щоб мати жениха, коли не можна всім про нього розповісти?

— Усі так думають, — скорботно відказала Гейзел. — Ох, панно Ширлі, життя здається повним нездоланних труднощів. Я часом так хочу лягти десь — будь-де — скласти руки й ніколи ні про що не думати.

— Але… що сталося, мила?

— Нічого… і все найгірше! О, панно Ширлі, можна розказати вам про це? Можна вилити всю мою душу?

— Авжеж, Гейзел.

— Мені зовсім нема де вилити душу, — жалісливо мовила Гейзел. — Окрім щоденника, звісно. Ви дозволите мені показати вам мій щоденник, панно Ширлі? У ньому я розкриваюся повністю. І все ж я не можу писати про те, що горить у моїй душі. Це… це душить мене! — і Гейзел драматичним жестом схопилася за горло.

— Звісно, я прочитаю, якщо ти так хочеш. Але що сталося між вами з Террі?

— Ох, Террі! Панно Ширлі, чи повірите ви, коли я скажу, що Террі часом видається мені незнайомим? Незнайомим! Кимось, кого я раніше не зустрічала, — додала Гейзел, щоб уникнути непорозумінь.

— Але… Гейзел… я думала, що ти кохаєш Террі… ти ж сама казала…

— Так. Я теж думала, що кохаю його. Але тепер я розумію, що то була жахлива помилка. О, панно Ширлі, ви