Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері
— Мені це знайомо, — співчутливо мовила Енн, пригадуючи Роя Гарднера.
— О, панно Ширлі, я певна, що не настільки люблю його, щоб вийти заміж. І тепер я це збагнула — тепер, коли вже надто пізно! Просто мене засліпило місячне сяйво, от я й подумала, що кохаю. Якби не той місяць, я напевне попросила б дати мені час розміркувати. Але тоді я була зачарована… тепер я розумію. Ох, я втечу! Зроблю щось відчайдушне!
— Але Гейзел, мила, коли відчуваєш, що помилилася, скажи йому відверто…
— О, панно Ширлі, я не можу! Це його вб’є! Бачте, він мене просто обожнює. І я нічого не вдію. А Террі вже говорить про весілля. Подумайте лиш — я ще дитина… мені всього вісімнадцять. Усі друзі, яким я тайкома розповіла про заручини, вітають мене — і це такий фарс. Вони думають, що Террі — дуже вигідна партія, бо він одержить десять тисяч доларів, щойно йому виповниться двадцять п’ять. Це його спадок від бабусі. Наче мене цікавить така мерзенна річ як гроші! О, панно Ширлі, чому люди такі корисливі… чому?
— Часом вони справді бувають корисливі, але не завжди, Гейзел. А коли в тебе до Террі такі почуття… ну, то всі ми помиляємося. Інколи своїх бажань не вдається збагнути одразу.
— О, правда ж? Я знала, що ви зрозумієте! Я думала, що люблю його, панно Ширлі. Коли я вперше його побачила, то просто сиділа й дивилася на нього цілий вечір. І хвилі налітали на мене, коли вдавалося перехопити його погляд. Він був такий гарний… хоч і тоді я подумала, що він занадто кучерявий, та й вії в нього надто біляві. Уже це мало б мене застерегти. Та я завжди й в усе вкладаю всю свою душу… я така вразлива. Я трепетала від захвату щоразу, як він наближався до мене — а тепер не відчуваю нічого. Нічого! Ох, я так постаріла за ці тижні, панно Ширлі… так постаріла! Відколи заручилася, я майже нічого не їм. Мама вам підтвердить. Я впевнена, що не люблю його аж так, щоб вийти заміж. У чомусь іншому я можу сумніватися, але не в цьому!
— Тоді ти мусиш…
— Навіть того вечора, коли він освідчився, я міркувала про те, що ліпше вдягти на бал-маскарад до Джоан Прінгл. Я думала, як гарно буде вбратися Королевою травня[49] — у блідаво-зелену сукню зі смарагдовим паском, рожевими трояндочками в косах, і з жезлом, увішаним рожевими й зеленими стрічками та крихітними пуп’янками троянд. Правда, це було б чарівно? Але тоді в Джоан узяв та й помер дядько, і бал скасували, тож усе виявилося дарма. Але річ у тім, що коли думками я витала так далеко — я ж, напевне, не кохала його, так?
— Хтозна. Думки часом таке виробляють із нами…
— Бачте, панно Ширлі, я взагалі не думаю, що схочу колись вийти заміж. У вас часом немає напохваті апельсинової палички? Дякую. Щось у мене нігті потьмяніли, то я їх заразом відполірую. Правда, гарно так звіряти одна одній таємниці? Нечасто випадає така змога. Усі завжди прагнуть нам завадити. То про що це я… а, звісно, Террі. Що мені робити, панно Ширлі? вкажіть, бо я наче в пастці!
— Але, Гейзел, це ж просто…
— Ох, панно Ширлі, це зовсім не просто! Усе так жахливо закрутилося. Мама дуже тішиться, а тітка Джин — ні. Їй Террі не сподобався, а всі кажуть, що її поради слід послухати. А я взагалі не хочу виходити заміж. Я честолюбна. Хочу мати фах. Часом я думаю, що залюбки пішла б у черниці. Хіба не дивовижно — стати нареченою Христовою? Католицька церква така мальовнича, правда? Але я не католичка, та й навряд це можна назвати фахом. Я завжди відчувала, що хотіла б стати медсестрою. Це так романтично, правда? Утирати розпашілі чола й усе таке, а тоді в тебе закохується вродливий пацієнт-мільйонер і везе в медовий місяць на Рив’єру, стрічати вранішнє сонце в розкішній віллі понад синім морем. Я вже бачу себе там. Може, то все дурні мрії, але ж які солодкі. Я не можу зректися їх заради такої прозаїчної дійсності як шлюб із Террі Гарландом і життя в Саммерсайді!
Гейзел здригнулася на саму думку про це, і критично оглянула свій ніготь.
— Напевне… — почала було Енн.
— Бачте, панно Ширлі, у нас немає нічого спільного. Його не цікавлять поезія та романтичність, а вони — це все моє життя. Інколи мені здається, що я — реінкарнація Клеопатри… чи Єлени Прекрасної… ну, однієї з тих звабливих, меланхолійних жінок. У мене такі дивовижні думки й відчуття. І якщо не в цім уся річ, то й не знаю, звідки б їм узятися. А Террі такий жахливо приземлений… ні, він не може бути нічиєю реінкарнацією. І те, що він сказав, коли дізнався про перо Вери Фрай, доводить це, правда ж?
— Я нічого не чула про перо Вери Фрай, — терпляче відказала Енн.
— Хіба я досі не розповіла? Мені здавалося, що так, — я вже стільки вам розказала. Верин жених подарував їй перо для письма. Його була лишила по собі ґава. І Верин жених сказав так: «Нехай щоразу, коли ти ним писатимеш, дух твій лине до небес, наче птах, що колись носив це перо». Хіба не дивовижно? Але Террі сказав, що перо швидко зноситься, надто якщо Вера пише стільки ж, скільки й теревенить, а ґави так чи так не линуть до небес. Він не збагнув суті… всього значення цього дарунка.
— А в чім була суть?
— Ох… ну, в тім, щоб… розумієте — полинути. Втекти від усього земного. Ви бачили Верин перстеник? Із сапфіром. Я думаю, сапфір надто темний для дошлюбного перстеника. Мені більше подобається ваш — такий романтичний, із перлами. Террі теж хотів одразу надіти мені перстеник, але я сказала: «Зачекай». Це було б, наче кайдани… так невідворотно. Але якби я кохала Террі, то й думок таких не мала би, правда?
— Боюся, що так.
— Як дивовижно — розказати комусь, що відчуваєш насправді! О, панно Ширлі, якби ж я могла знов стати вільною… шукати глибинний сенс життя! Террі не зрозумів би нічого із цих моїх слів! А ще він дуже дратівливий — як усі Гарланди. О, панно Ширлі, якби ви поговорили з ним… сказали, що я відчуваю… Він запевняє, що ви дивовижна — він вас послухає.
— Гейзел, мила,
