Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері

Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері

Читаємо онлайн Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері
не виходь заміж у травні, — кажу я їй. — Травень — нещасливий місяць для весіль».

— Як ви завжди вмієте розрадити! — озвалася Ребекка Дью, ставлячи на стіл таріль із мигдалевим печивом.

— Чи не знаєте ви, — запитала кузина Ернестина, не звертаючи уваги на Ребекку Дью й накладаючи собі другу порцію варення, — кальцеолярія — це квітка чи хвороба?

— Квітка, — відказала тітонька Четті.

Кузина Ернестина посмутніла.

— Хай там що воно таке, у вдови Сенді Б’югла це є. Я чула, як минулої неділі в церкві та казала сестрі, що в неї з’явилася кальцеолярія. А твоя герань, Шарлотто, геть засохла. Ти погано її підживлюєш. Удова Сенді Б’югла вже зняла жалобу, хоч він, сердешний, щойно чотири роки, як помер. Моя сестра була в жалобі за чоловіком двадцять п’ять років.

— А ви знали, що у вас розстібнувся гачок на спідниці? — запитала Ребекка Дью, ставлячи на стіл кокосовий пиріг.

— Я не маю часу розглядати себе в дзеркалі, — скривилася кузина Ернестина. — А як розстібнувся, то й що? Хіба я не ношу три нижніх спідниці? А кажуть, нині дівчата носять лише одну. Боюся, люди стають геть легковажні й недбалі. Зовсім не думають про судний день.

— Гадаєте, коли настане судний день, нас запитають, скільки нижніх спідниць ми носили? — мовила Ребекка Дью, тікаючи на кухню, перш ніж хтось спромігся вдати жах.

— Ви, мабуть, прочитали в газеті про смерть старого Алека Кравді, — зітхнула кузина Ернестина. — Його жінка два роки тому теж померла; буквально в гріб її звели, сердешну. Кажуть, йому так самотньо було відтоді, та, боюся, усе це тільки балачки. І, боюся, клопотів з ним буде ще родині доста, хоч його вже й поховали. Я чула, заповіту він не склав, тож вони всі перегризуться через спадок.

— А як поживає Джейн Голдвін? — запитала тітонька Кейт. — Її давно не було в Саммерсайді.

— Ох, сердешна Джейн! Вона все марніє, хтозна-чому. Боюся, то в неї алібі. А чого це панна Дью регоче на кухні, мов гієна? Боюся, вам ще з нею буде тяжко. Поміж Дью було немало божевільних.

— Я чула, у Тайри Купер знайшлося дитятко, — мовила тітонька Четті.

— О, так, бідолашне. Проте, слава Богу, одненьке. Я боялася, що буде двоє. У Куперів часто бувають двійнята.

— Тайра з Недом — така гарна пара, — додала тітонька Кейт, мовби сподіваючись урятувати бодай щось від неминучого кінця. Утім, кузина Ернестина не згодна була визнати, що є бальзам у Гілеаді — а надто в Лоувейлі.

— Тайра була дуже рада, коли нарешті вполювала його. А колись же боялася, що він не повернеться із заходу. Я застерігала її: «Будь певна, він тебе розчарує. Він завжди розчаровував людей. Онде всі боялися, що він помре немовлям, але ж бачиш — він досі живий». Потім він купив ферму Холлі, і я знов її застерігала: «Боюся, у їхнім колодязі тиф. П’ять років тому наймит пана Холлі помер був від тифу». Тож раптом щось станеться, мені вони дорікнути не зможуть. Джозеф Холлі каже, що йому болить спина, — мовляв, простріл. Але, боюся, це в нього розвивається спинномозковий менінгіт.

— Дядечко Джозеф — один із найкращих людей у світі, — мовила Ребекка Дью, вносячи знову наповнений чайник.

— Так, він хороший, — скорботно згодилася кузина Ернестина. — Аж надто хороший! Боюся, усі його сини пустяться берега. Так часто буває — щоб трималася рівновага. О ні, дякую, Кейт, чаю я більше не хочу. Хіба що одне печиво візьму. Воно для шлунка не тяжке, але, боюся, я вже забагато з’їла. Ну, от і мушу йти, і не попрощаюся з вами, як слід, бо ще стемніє перш, ніж я додому дістануся. Не хочу ноги промочити — я боюся амонії.[47] Онде цілу зиму щось мені ходило з руки аж до нижніх кінцівок. Я ночами спати не могла. Ніхто не знає, як мені важко було, та я не з тих, хто тільки й може, що нарікати. Я хотіла була ще раз вас відвідати, бо хтозна, чи дотягну до наступного року. Та ви обидві геть змарніли, тож, напевне, помрете ще раніше, ніж я. Ох, найкраще вмирати, доки є хтось рідний, щоб тебе поховав. Боже, ну й вітер здіймається. Боюся, він потрощить дах на нашій клуні. Стільки вітряних днів цього року. Боюся, наш клімат стає зовсім інакший. Дякую вам, панно Ширлі, — звернулася вона до Енн, що помагала їй надіти пальто, — глядіть, яка ви зморена й бліда. Боюся, усім рудим завжди здоров’я бракне.

— Із моїм здоров’ям усе гаразд, — усміхнулася Енн, подаючи кузині Ернестині чудернацький капелюшок зі страусовим пером над маківкою, — просто в мене нині трішки болить горло, панно Б’югл, от і все.

— О! — кузина Ернестина зраділа ще одному лихому передчуттю. — Про хворе горло треба дбати. Симптоми ангіни й дифтерії однаковісінькі до третього дня. Та є в цьому й утіха — скількох бід ви не зазнаєте, якщо помрете молодою!

9

Кімната в башті,

Шелесткі Тополі,

20 квітня.

«Милий бідолашний мій Гілберте!

„На сміх я сказав: нерозумний, а на радість: що робить вона?“[48] Боюся, я посивію молодою. Боюся, я скінчу свої дні в богадільні. Боюся, жоден з моїх учнів не складе випускних іспитів. У суботу ввечері мене обгавкав пес пана Гамільтона, і тепер, боюся, у мене буде сказ. Боюся, мою парасольку виверне вітром, коли сьогодні я піду гуляти з Кетрін. Боюся, зараз Кетрін любить мене так сильно, що вже ніколи не зможе любити так само. Боюся, мої коси все-таки не каштанові. Боюся, у п’ятдесят років на носі в мене виросте бородавка. Боюся, у школі почнеться пожежа, а ми не зможемо втекти. Боюся, нині я знайду мишу в ліжку. Боюся, ти освідчився мені лише тому, що я весь час крутилася поблизу. Боюся, невдовзі в мене з’явиться звичка постійно смикати ковдру.

Ні, коханий, я не збожеволіла — поки що. Просто кузина Ернестина Б’югл заразна.

Тепер я розумію, чому Ребекка Дью прозвала її „панною Полохливою“. Сердешна, вигадала собі та іншим стільки неприємностей, що й сам фатум, певне, геть знесилів.

У світі повно Б’юглів, хоч і не всі вони, може, зайшли у своєму б’юглізмі так далеко, як кузина Ернестина, але скільки ж їх — людей, що так бояться завтрашніх прикрощів, аж геть убивають цим радість нинішнього дня.

Гілберте, милий, не біймося — ніколи й нічого. Страхи — це таке похмуре рабство. Будьмо відважні, зухвалі та повні надій! Крокуймо назустріч

Відгуки про книгу Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: