Мáліна - Інгеборг Бахман
Вночі телефон починає тихесенько скиглити, він будить мене криком чайки, потім у ньому вчувається сичання реактивних двигунів боїнгів. Телефонує хтось із Америки, і я з полегшенням відповідаю: Алло. Темінь, навколо я чую тріскіт, я на озері, лід на якому тане, це було зовсім промерзле озеро, а тепер я вишу в воді з телефонним шнуром, лиш тільки на цьому кабелі, який забезпечує зв’язок із Америкою. Алло! Я вже знаю, телефонує мій Батько. Озеро, певно, незабаром стане вже зовсім вільним від криги, та я тут на острові, який лежить далеко від берега, він відрізаний, корабля теж немає. Мені хочеться крикнути в телефон: Елеоноро! звати свою сестру, однак на кінці протилежному може бути лише мій Батько, я дуже мерзну й чекаю із телефоном, занурююсь, виринаю, та все-таки маю зв’язок, Америку чую добре, у воді ще можна телефонувати понад водою. Говорю швидко, я захлинаюсь, ковтаю воду: Коли ти приїдеш, я тут, так, тут, ти ж знаєш, як це жахливо, зв’язку вже немає жодного, я відрізана, я сама, ні, кораблі вже не ходять! І в той час, як чекаю на відповідь, бачу, як затьмарився сонячний острів, корчі олеандрів схилили віти, вулкан вкрився кристалами льоду, він теж замерз, клімат уже змінився. Батько сміється у телефон. Кажу: Я відрізана, приїжджай, коли ти приїдеш? Він сміється й сміється, сміється, мов у театрі, там мав він навчитися так страхітливо сміятись: ГА-ГА-ГА! Увесь час: ГА-ГА-ГА! Так сьогодні ніхто не сміється, кажу, так ніхто не сміється, припини так сміятися. Однак Батько не припиняє свого дурнуватого сміху. Чи можу я подзвонити тобі сама? питаю я лиш для того, щоб припинити увесь цей театр. ГА-ГА! ГА-ГА! Острів іде на дно, це видно з кожного континенту, а сміх тим часом лунає далі. Мій Батько пішов до театру. Бог — це вистава.
Випадково мій Батько ще раз зайшов додому. Мати тримає в руці три квітки, ці квіти — запорука мого життя, вони не червоні, ані блакитні чи білі, однак призначені все ж для мене[275], мати кидає першу квітку під ноги Батькові, перед тим, як він зможе до нас підійти. Я знаю, що вчинок матері правильний, що мусить їх йому кинути, але тепер я знаю також, що вона усе знає, кровоблуд, це був кровоблуд, однак я все-таки хочу попросити у неї віддати мені решту квітів, і я дивлюся в смертельнім страху на Батька, щоб помститися і на матері, він вириває у неї з рук решту квітів, він стає на них, всі три квітки топче ногами, як він часто топтав у нападах люті, він ступає по них і тупцює, так, ніби йдеться про те, щоб знищити трьох блощиць, настільки ще небайдужим є для нього моє життя. Я вже не можу дивитися на свого Батька, я з криком чіпляюсь за матір, так, це було, це був він, це був кровоблуд. Але потім я помічаю, що мати моя мовчить, мов німа, вона не зрушиться з місця, а в моїм голосі від самого початку немає жодного звуку, я кричу, та мене ніхто вже не чує, нічого не чути, лиш рот мій відкритий, він і мені підібрав голос, я не можу промовити слово, яке йому хочу викрикнути, і в цій напрузі, із цим сухим, роззявленим ротом, повертається знову те ж саме, я знаю, що божеволію, і щоб зовсім не збожеволіти, я плюю Батькові прямо в обличчя, тільки в роті моєму немає більше слини, навіть подих із уст моїх не досягне його. Мій Батько лишається недоторканим. Він лишається незворушним. Мати мовчки підмітає розтоптані квіти, цю дрібку сміття, щоб у хаті не було бруду. Де сестра моя у цей час, де вона? У цілому будинку я не бачила своєї сестри.
Батько мій забирає в мене ключі, крізь вікно викидає на вулицю мої сукні, я ж віддаю їх одразу в Червоний Хрест, після того, як витріпую порох, бо маю ще раз повернутися в дім, я бачила, як заходили його співучасники, перший б’є тарілки і скло, та кілька склянок Батько наказує відставити вбік, і коли я, тремтячи, йду до дверей і наближаюсь до нього, він бере першу склянку й жбурляє у мене, потім другу мені під ноги, він кидає й кидає усі склянки, і хоча цілиться дуже точно, у мене влучає лиш кілька осколків, кров спливає тонкими цівками вздовж чола, витікає із вуха, виступає на підборідді, сукня вся в плямах крові, бо кілька тонких уламків пройшли крізь тканину, з колін краплі крові стікають помалу, але я хочу, я мушу йому щось сказати. Він каже: чекай лиш, чекай і дивися! Я нічого більше не розумію, хоча знаю, що маю привід для страху, що побоювання не були ще чимось найгіршим, бо Батько повеліває зірвати мої книжкові полиці, так, саме так він і каже, «зірвати», а я хочу закрити собою книжки, хоча чоловіки підходять з глумливим посміхом, я
