Книги Якова - Ольга Токарчук
Той, хто у новому, спасенному світі тримається старої Тори, шанує мертвий світ і мертвий закон. Він — грішник.
Месія звершить свою тяжку мандрівку, коли знищить ізсередини порожні світи, розіб’є в порох мертві права. Слід знищити старі заповіді, аби запанували нові.
Хіба ж науки та писання не показують виразно, що Ізраїль саме задля того було розпорошено світом, аби він зібрав усі розсіяні в ньому іскри святості, навіть у найглибших закутках? Чи ж Натан із Ґази не навчав нас, що деякі з цих іскор вгрузли в грішну матерію так глибоко, як коштовне каміння, що впало у гній? У найтяжчі миті тіккуну не було нікого, хто умів би їх видобути, лише він. Йому довелося зійти в яр гріха й зла та винести звідти святі іскри. Мусив з’явитися хтось такий, як Шабтай Цві, який пристав на іслам і зрадив нас усіх, — аби ми вже не мусили цього робити. Багато хто не може цього збагнути. Але ми дечого навчилися від Ісаї: Месії мусять зректися і свої, і чужі. Так каже пророцтво.
Това вже збирався в дорогу додому. Накупив шовків, що їх кораблями привозили сюди з Китаю, ще — китайського фарфору, старанно запакованого в папір і тирсу, а також індійських олійок. Самотужки ходив на базар по подарунки для дружини та улюбленої доньки Хани, про яку я тоді почув уперше, не відаючи ще, як усе складеться далі. Розглядав перетикані золотою ниттю шалі й вишивані капці. Якось ми зайшли до нього з ребе Мордке: він якраз відпочивав, відіславши своїх помічників на митницю по дозволи, бо за кілька днів його чекала дорога. Тому кожен, хто мав якусь родину на Півночі, взявся писати листи та пакувати дрібні посилки, аби передати їх з караваном Тови до Нікополя та Джурджу на Дунаї, а звідти — до Польщі.
Ми сіли біля нього, Мордехай звідкись видобув пляшку найкращого вина. Після двох келишків Товине обличчя розпогодилося, на ньому з’явився вираз дитинного здивування, брови поповзли вгору, чоло зморщилося, і я подумав, що нарешті бачу справжнє обличчя цього мудреця. Това, виходить, весь час міцно тримав себе в руках. А зараз йому, незвичному до пиття, вино швидко вдарило в голову. Ребе Мордке кинув у його бік жарт: «Як воно — не пити, коли маєш свій виноградник?» Але причина нашого візиту була в іншому. Мені здалося, що повернулися давні часи і ми знову живемо зі сватання. Ішлося нам про Якова. По-перше, що він водиться із салоніцькими євреями, послідовниками Коньо, сина Барухії. Тові це дуже подобалося, бо він і сам до них охотився. Проте ми з ребе Мордке вперто гнули своє. Наша впертість — отих «двох із Польщі», як нас називав Това, — була наче спіраль: спершу ніби слабшала, але згодом знову давалася взнаки, хоч і в іншій формі. Темою ж, до якої повертала кожна наша розмова, про які віддалені й загальні речі ми б не балакали, був Яків. Чого ми хотіли? Хотіли одружити Якова з донькою Тови, аби Яків став поважним чоловіком. Неодружений єврей — це ніхто, жодна людина не сприйматиме його всерйоз. А ще… Одна відважна і майже небезпечна ідея народилася в наших головах. Якоїсь миті я побачив її цілком, і вона здалася мені досконалою. Я наче зрозумів, заради чого було то все: наша мандрівка з ребе Мордке, наші науки. Можливо, то все через вино, але враз усе мені стало ясно. Ребе Мордке сказав це за мене:
— Ми його засватаємо за твою доньку, і він поїде до Польщі посланцем.
Саме цього ми й хотіли. І, на диво, Това ані словом нам не заперечив: він, як і всі, чув про Якова.
Тож ми послали по Якова, і він згодом з’явився в супроводі зграйки хлопців його віку і якихось турків. Усі вони залишилися з іншого боку дворика, а Яків, трохи збентежений, став перед нами. Пригадую, як з його появою по моєму тілу пробігли дрижаки, я весь аж затремтів від такої любові, якої не відчував ні до кого у світі. Яковові очі блищали, він був якимось збудженим і насилу гамував іронічну посмішку.
— Якщо ти, Мордехаю, і ти, Тово, і ти, Нахмане, є мудрецями нашого часу, — надмірно шанобливо почав він, — то перетворіть метал на золото, і тоді я повірю, що ви — святі посланці.
Я не знав, блазнює він чи говорить усерйоз.
— Сідай, — суворо звелів йому ребе Мордке. — На таке чудо здатний лише сам Месія. Ти це знаєш. Ми про це говорили.
— І де ж він, той Месія?
— Як це, ти не знаєш? — ребе Мордке кинув на нього косий іронічний погляд. — Ти ж весь час водишся з його послідовниками.
— Месія в Салоніках, — спокійно сказав Това; вино розтягувало його слова. — Після смерті Шабтая Цві його дух перейшов у Барухію, хай буде благословенне його ім’я.
Това трохи помовчав і додав, наче провокуючи:
— А тепер кажуть, що він знайшов собі місце в Коньо, сині Барухії. Кажуть, то він — Месія.
Якову не вдалося стримати широкої усмішки. Нам усім від цього полегшало: ми боялися в цій розмові зайти в глухий кут.
— Якщо ви так кажете, я тут-таки до нього піду, — сказав Яків. — Хочу служити йому всім серцем. Якщо він звелить мені рубати для нього дрова, рубатиму дрова. Якщо скаже носити воду, носитиму. Якщо замислить вести з кимось війну, я готовий стати на чолі війська. Лише скажіть, що маю робити.
Мовиться у трактаті Хаґіґа, 12: «Горе людям, які бачать, та не знають, що саме бачать». Але ми бачили й розуміли, що бачимо. Все відбулося ще тієї ночі. Спершу Яків став перед ребе Мордке, а той, молячись і промовляючи найсильніші слова, раз по раз торкався його вуст, очей і брів, потім натирав його чоло травами, доки очі хлопця оскліли, а сам він принишк. Ми зняли з нього одяг, а в кімнаті залишили пломінь лише одного каганця. Потім тремтливим голосом я почав співати пісню, яка була нам добре відома, але зараз набула зовсім нового значення. Бо ми вже не просили про зішестя духа так, як просили досі — загалом, задля блага світу і нашого рятунку. Тепер ішлося про
