Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс

Таша рвонула назустріч — боронь Боже, проїде мимо! Зраділа! До них наближався їхній сусід, Джон.

Таша знала й любила цього суворого здорованя з довгим, зібраним у хвіст волоссям. Він завжди приносив їй смачні кісточки, коли приходив до хазяїна. Вони пили якесь смердюче пійло з бульбашками, від якого в обох розв’язувалися язики, і вони могли проговорили всю ніч. А вона, вмостившись коло їхніх ніг, слухала заспокійливе белькотіння і дрімала. Вона любила такі посиденьки, бо тоді Вайті радів. Вона любила, коли Вайті сміється, і не розуміла, чому він робить це так рідко.

Джон, у незастебнутій куртці — поли і шарф розмаяло вітром, — летів щосили, осідлавши свого «коника» — снігохід останньої моделі. Ось і знадобився.

— Господи! Що сталося? — вигукнув Джон, влетівши за собакою досередини.

— Зі мною біда… — тільки й устиг прошепотіти Вайті.

Джон зрозумів, що між життям і смертю Вайті — лише банальні кнопки телефону: 911. Він швидко набрав номер.

Вертоліт із санітарами з’явився досить швидко. Закутного в теплі ковдри замерзлого старого доправили до лікарні.

Собаку, поки Вайті одужував, Джон узяв до себе. Але навіть коли Мортон був у лікарні, Таша прагнула перебувати поблизу. Вона красномовно скавуліла, щоби Джон брав її з собою, коли ішов провідувати старого. Потайки, наче двоє шпигунів, пробиралися вони через чорний хід у палату, щоб Таша могла переконатися, що з її Вайті все гаразд.

Отак під старість доля ще й всадовила старого Мортона в інвалідне крісло. Мабуть, у нього був неабиякий потенціал мужності. Адже всім відомо: кожному смертному Бог дає випробування по його силах. Не більше й не менше. Різні в людей сили, тому й випробування різні. Свій шлях треба пройти, винести, вистраждати і через це очистити душу. Але Господь не залишає людей без підтримки. Посилає на допомогу янголів. І тільки віра і любов дозволяють розпізнати їх у нашому житті.

Вайті зрозумів: йому самому не впоратися, тому став шукати притулок, який забезпечив би йому цілодобову увагу й медичну допомогу. Але як бути з собакою? Таша не зможе перебувати десь не з ним — про це навіть не йшлося…Місць, де можуть доглядати не лише за літніми й хворими людьми, а й за собаками, не багато. Та світ не без добрих людей — Вайті і Таша знайшли свій останній притулок. Вони стали мешкати в будинку людей літнього віку, дирекція якого, зачувши їхню історію, знехтувала існуючими правилами, й обох прийняли з розпростертими обіймами.

«Відтоді як я повернувся з лікарні, Таша завжди зі мною. Вона не відходить від мене ні на крок, — гордо розказував Вайті допитливим, сидячи у своєму керованому за допомогою різнокольорових кнопок інвалідному кріслі. — Напевно боїться, що я знову побіжу годувати зайців…»

Змахнувши непрохану сльозу, Джон підняв обличчя до неба.

Важкі сірі хмари накручувалися на величезний невидимий жезл, як солодка вата на паличку продавця. Схоже, насувалася буря.

«Господи… Спасибі… — прошепотів Джон. — Я зрозумів… Я все зрозумів…»

Раптом різкий порив крижаного вітру змахнув з голови шапку.

Джон нахилився, щоб підняти її, і побачив, що вітер змів сніг із надгробної плити і відкрив напис:

Натягнувши шапку на голову, Джон поспішив до виходу.

— Попрощалися? Уже йдете? — гукнув його сторож, співчутливо нахиливши голову.

— Так, дякую. На все добре, — прискоривши крок, посміхнувся йому Джон.

— То покваптеся, насувається буря… Треба ж устигнути додому…

— Та ні, мені — в шелтер! У собачий шелтер…

Травень, 2015