Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс

— Тепер ти їдь попереду, а я за тобою, добре? — попросила я.

— Авжеж, не хвилюйся. Тільки дистанцію тримай трохи більшу, аби бруд і вода з-під моїх коліс тебе не заливали.

Добре сказати — тримай дистанцію… Тільки-но він від’їжджав далі, я не бачила його взагалі. Червоні вогники розчинялися в дощі й тумані менш ніж за десять-п’ятнадцять метрів дистанції. Врахуйте, що він, професійний водій із сорокарічним стажем, «йшов» зі швидкістю 70 миль на годину — це приблизно 113 км! Можете собі уявити, як я почувалася!

Я вчепилася в кермо так, що, здавалося, шкіра злізе з долонь. Боліли плечі та спина, очі пек­ло вогнем. Я боялася їхати з такою швидкістю. Але боялася й відстати.

Знову і знову я проклинала цей день, ресторан і все взагалі. Зціпила зуби і тисла на педаль акселератора: що буде — те й буде…

Коли ми дісталися Анкориджа, обидві стрілки на годиннику задерикувато дивилися вгору. Чого не скажеш про мене.

Ну, ось і перехрестя. Червоне світло. Є хвилина перевести подих.

Я під’їхала до Майка досить близько. Зупинилася. І тут побачила… Усе, що відбувалося досі, зникло в тумані й щезло як і не було. Бо під червоними вогниками на кузові ззаду було написано крейдою: «Follow me, Tanya!» — «Їдь за мною, Таню!»

Так, любий мій… Навіть якщо все наше життя буде сповнене таких пригод і випробувань, як нині, — я їхатиму за тобою… Навіть не сумнівайся.

…І залишився Джон Мак-Кінлі перед скорботним могильним каменем сам-самісінький. Отам, під цим каменем, тепер покоїтиметься прах його мами.

Їй було чимало років. Вона прожила, як сама вважала, довге й щасливе життя.

— «Хіба є щось краще за смерть?» — цитувала вона Сократа, і сама філософствувала: — Вже час мені збиратися туди, де очікує Господь… І немає значення, ким ти жив на землі — орлом, собакою чи людиною…

От би знати, скільки ще крокувати стежками життя йому, Джонові… Як так вийшло, що він тепер стоїть сам посеред білої цвинтарної пустки поміж засніжених і сірих могильних плит?

Його мама завжди звинувачувала в синових негараздах свого брата, себто Джонового дядька, Метью — колишнього водія вантажівки, який прокладав дороги на півночі Сполучених Штатів. Підлітка Джона розпирало від захоплення, коли по телевізору показували його дядька. Він разом із іншими, такими ж суворими і сміливими чоловіками, в північній темряві возив будматеріали по кризі з Аляски до Канади.

Метью заробив на цьому досить значні статки і розжився на міцну, чималеньку (з п’ятьма дітьми) сім’ю. Він часто розповідав Джону захоп­ливі історії про засніжені простори. Геть усе під снігом: будинки, дерева і гори, величезні й білі, що нагадують перламутрових равликів. А літо! Луки цвітуть червонястим іван-чаєм, який американці називають вогняною травою. А ще ведмеді та лосі, які в пошуках чогось смачного забрідають — уявляєте? — в міста і навіть на подвір’я до людей!

Тоді хлопцеві було сімнадцять, і він уявляв собі, як, сильний і безстрашний, заробить стільки ж грошей. І в нього, може, теж буде кілька дітей, і вони житимуть у великому затишному будинку. І нехай за вікном виє заметіль і ходять дикі звірі — він зуміє захистити свою сім’ю від будь-яких негараздів.

Але реальність виявилася зовсім іншою. Дов­га, аж сім-вісім місяців, зима. Полярна ніч, яка занурювала його дружину Синтію в нескінченну депресію, від чого вона все частіше заглядала в пляшку. А що робити довгими, що починаються о третій дня, вечорами? А твій чоловік відсутній по два, три тижні, а то й місяць поспіль? Він, бачте, дороги будує! І на греця їй цей величезний, нехай новий і теплий, будинок, в якому, окрім двох репетунів семи і п’яти років, що забивають їй мізки, нікого немає?

Джону вдавалося так-сяк створювати ілюзію благополуччя років вісім. Нарешті все стало таким нестерпним, що довелося відправити Синтію на лікування від алкоголізму до штату Орегон. Звідти вона до Джона вже не повернулася, залишивши йому дітей. Хотів дітей? На. Отоді-то йому на допомогу і приїхала мама.

Хлопчаки виросли. Вони зовсім не перейнялися ідеєю перетворитися на суворих та сильних чоло­віків. Отож одружившись, покинули цей ненависний, Богом забутий штат. А його матуся тепер там, де, як вона вірила, всі рівні і люблені Богом.

А Джон Мак-Кінлі залишився сам-один. І що тепер?

Холодно. Тихо. Джон закурив. Цівка диму з куточка рота попрямувала вгору. Затиснувши сигарету в зубах, Джон натягнув шапку на вуха та обвів поглядом скорботний цвинтар.

Його увагу привернула якась споруда, що височіла поміж скромненьких могильних плит. Вона виблискувала на сонці білосніжною шап­кою. Він навіщось поплентався до цього пам’ятника, а за ним, підвиваючи, хвостом потяглася туга…

Незвичайна споруда виявилася гіпсовою скульптурою: в інвалідному кріслі сидів усміхнений старий, а біля його ніг лежав собака. Джон змахнув снігову шапку з пам’ятника і завмер.

— Господи… — прошепотів він.

На Джона дивилися добрі, трохи примружені, знайомі очі.

Господи… Скільки ж років минуло потому?.. Шість? Ні, вісім! Як же це він… Зовсім забув старого, після того, як переїхав…

Джон присів і змахнув сніг із плити під скульп­турою. З’явилися три букви і кілька цифр. А далі Джонові й не треба було нічого розчищати. Він знав, що це за дати, і чиє ім’я приховане під снігом…

Ця історія трапилася на краю світу — там, де закінчуються дороги, у найзахіднішій точці Сполучених Штатів, на Алясці, в районі Анкор Пойнт. Саме там і ліс, і гори влітку палають від вогняної трави іван-чаю, а взимку все довкола нагадує снігових равликів.

Там у Вaйті Мортона колись був маленький будиночок.

Вайті не завжди там жив. Колись вони з Дороті та їхнім сином Кельвіном жили у Василлі, передмісті Анкориджа — Вайті ніколи не любив гамірних міст. Тоді в нього була сім’я. Але так сталося, що люба Дороті ось уже років двадцять як чекає його на небесах, щоб