Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс
«Клац!» — долинуло збоку.
Я озирнулася і побачила маленького худенького хлопця з «їжачком» на голові. На шиї у нього теліпався «Поляроїд». В руках — моментальна фотографія.
— Ось вам — на згадку…
— Спасибі…
Уранці мене розбудив дзвінок у двері.
«Олег, напевно. З’явився — не забарився…»
Як завжди, чекала роздратування від того, що хтось вривається в моє життя з самісінького ранку, не спитавши на те дозволу. Але, не відчувши роздратування, здивувалася і побігла відчиняти двері.
День почався набагато краще, ніж я очікувала.
Ну от, виявляється, життя — дивна річ, якщо хочеш бачити оте дивовижне. За дверима стояв син — Роман. Обличчя його не було видно з-за величезного букета троянд. Білих.
— Вітаю з днем народження. Бажаю щастя. Син, — точнісінько як Вінні Пух привітав мене Роман. — Мам. Вибач, щойно повернувся з відрядження. Не міг вчора зателефонувати — летів у літаку.
— Спасибі, синку. Проходь.
Я взяла в нього букет і пішла на кухню за посудиною, в яку його можна було б умістити. Він поплентався за мною.
— Ти така весела… з ранку! — здивувався він. — Добре погуляли?
— Особисто я — чудово. У мене був просто чарівний день народження!
— Та ну? Правда? Невже Олег розстарався?
Роман поставив на плиту чайник.
— Та ні. Я сама. А Олег? Гадаю, Олег відтепер святкуватиме свій день народження без мене. І не тільки день народження… Зараз чайком пригощу, — посміхнулася я, дістаючи з полиці чашки, а з холодильника — торт.
Його, разом із шампанським, купили мої вчорашні кавалери дорогою додому, як тільки я подумала про те, що залишилася без іменинного торта. Випадково в них виявилася і свічка. Біля під’їзду, на лавці, де вечорами люблять збиратися місцеві бабусі, щоб попліткувати, ми, сміючись, здійснили обряд: загасили свічку і загадали бажання. З’ївши по добрячому шматку торта, який виявився свіжим і надзвичайно смачним, запили його шампанським із пластянок.
Згадавши все це, я подивилася на стіл, де залишилася лежати фотографія, зроблена невідомим фотографом. Але розглядати її було ніколи, і я відклала фото убік.
— Ну, старенька, якось ти так швидко помудрішала, — засміявся мій дорослий синок. — Старенька — це я жартома. Не хотів тебе образити.
— А я й не образилася, — невимушено розсміялася я, побачивши витягнуте від подиву обличчя сина.
— Ти… не образилася? Мам, із тобою все нормально? Чи не захворіла бува? — засумнівався Ромка. — Якась ти… м-м-м, не така, як завжди. Весела, жартуєш…
— Ні, синку, я не захворіла. Я — одужала… — втопила обличчя в букет білих троянд і вдихнула свіжий запах квітів, що ароматною хмарою розносився над столом. У кімнаті були ще дві хмарки: жовта і червона. Від цього моя маленька однокімнатна квартира нагадувала райський сад.
— Усе добре, синку. Просто відтепер я люблю свій день народження.
— Не може бути!
— Може. Я взагалі вирішила, що в мене настав просто чудовий період мого життя.
— Невже? І коли ж ти прийняла це рішення?
— Учора.
— Хм-м-м…
Роман сполоснув чайничок, насипав туди добру жменю чаю і налив по вінця окропу. Ми обоє любимо міцний ароматний напій і не шкодуємо грошей на хороший чай.
Я відрізала добрячий шмат від торта, поклала синові на тарілку.
— Ну от. А тепер слухай. Ти виріс. Мені не треба водити тебе в садок чи в школу, прати щодня штанці, сорочки, перевіряти уроки, ходити на збори. Ти дорослий, розумний, упевнено стоїш на ногах. Правда ж?
— Ну…
— За чоловіком (бо його немає) теж не треба прати, прибирати, готувати йому і лаятися через те, що йому цікавіше варнякати за пляшкою з мужиками, аніж, скажімо, піти зі мною в філармонію на концерт. І хоча думка про заміжжя може змінитися, на сьогодні я від подібних зобов’язань вільна. Так?
— Так.
— У мене хороша робота, уважний син, друзі, хобі. Нарешті я можу присвятити час собі і робити те, що захочу.
— А чого ти хочеш?
— О-о-о! Я багато чого хочу. Наприклад, побачити світ. Побувати у Франції, Італії, Англії чи Японії. Хочу вивчити комп’ютер, а ще — навчитися грати на піаніно. Хочу зустріти свого чоловіка. Доброго, уважного і трохи романтичного. Хочу пестити онуків, теревенити з подругами. Хочу радіти життю…
— Та-а-к, мамо. Не знаю, як ти вчора відсвяткувала свій день народження, але я страшенно радий, що ти більше не нидієш і не впадаєш у паніку через якусь там зморшку і сиву волосину. Сподіваюся, ти поділишся зі мною секретом, як це тобі вдається, коли мені буде стільки, скільки тобі… Мам! Поділишся?
— Авжеж, звісно. Вибач, задумалась…
А й справді, що трапилося вчора? Чому мені раптом стало все’дно, скільки мені років? Хто були ті двоє чарівних чоловіків, які так скрасили мені вечір? І що ж такого дивного на тій фотографії, що не дає мені спокою?
— Ось, подивись, із отими двома я провела вчора вечір, — я простягла синові фотографію.
— Ну, ти даєш, мамо! Хто ж оті красені?
— Я не знаю, звідки вони… Ти нічого дивного на фотографії не бачиш?
— Наче ні. Мужики як мужики. Правда, красені, як із журналу. Ну, якщо на тебе, мамусю, такі звертають увагу, тоді зрозуміло, чого в тебе так різко піднявся настрій. Ти в нас і гарна і ще молода! — розсміявся Роман.— Тільки заміж за когось із них виходити не поспішай…
— Яке заміжжя, ти що? Тільки жити починаю! — підтримала я жарт.
Поговоривши з годинку
