Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс

На ній стояли троє, поєднавши свої келихи в тості «за любов». Посередині, абсолютно щаслива — я, праворуч — жагучий брюнет Анжело, ліворуч — лагідний Домінік. За спинами в чоловіків були якісь світлі плями, що нагадували… крила. Дефект плівки? Але чому тоді саме в цих місцях? Тінь? Але тінь зазвичай буває темною, а не світлою. Що воно таке?

І взагалі, що ж насправді сталося вчора в «Раю»?

Ради новой любви —

Той, что ждет впереди, —

Уходя — уходи…

Чудовий теплий серпневий вечір, яких буває багато в Україні на початку останнього літнього місяця. Природа раділа погоді. Бо не знемагала від спеки, не застигала від холоду, а ніби комфортно розташувалася на травичці з цікавою книжкою, в якій написані долі людей, що гуляють у парку.

Гарний, чорнявий, з сивиною на скронях чоловік років сорока сидів на лаві. Одягнений в простий, але дорогий костюм, він мимохідь звертав на себе увагу людей. Зручно відкинувшись на спинку лави, він розглядав тих, хто відпочивав неподалік.

Роззирнувся. На сусідній лавці сиділа пара літніх людей. Чоловік тримав за руку жінку і тепло дивився їй в очі.

«Цікаво, — подумав чорнявий красень, — вони тільки недавно знайшли одне одного, чи це ті з небагатьох, хто проніс свої почуття крізь роки? «Любові всі віки покірні…» Та-а-ак, розумів-таки щось Олександр Сергійович у коханні, хоча, можливо, саме це розуміння і вкоротило йому життя…»

За деревом сховалася молода парочка. Вірніше, вони думали, що сховалися, а насправді їх можна було бачити з будь-якої точки парку. Вони цілувалися, веселилися і пустувати. Очі випромінювали радість.

«Мо-о-лодість», — зітхнув він.

Повз нього продефілювали дві молоденькі матусі, штовхаючи поперед себе візки, в яких сиділи чарівні малюки. Один візок — синій, інший — червоний. Усе ясно: хлопчик і дівчинка. Обличчя матусь світилися щастям. Вони без угаву базікали, обговорюючи успіхи своїх, і будували плани на майбутнє.

Здавалося, всі люди, що гуляли сьогодні в парку, були веселі і щасливі. Чоловікові ж, навпаки, було самотньо і сумно.

Чому так? На роботі підвищили. Діти виросли. Удома дружина чекає з вечерею. Що іще треба?

— Максиме! Ма-а-акс!

Голос жінки пролунав зовсім близько. Чоловік мало не схопився, вирішивши, що звуть його, що це він комусь потрібен. Але ні. Хлопчисько років десяти з русявим їжачком на голові і пустотливими очима вибігло з-за кущів.

— Я тут, ма-а-ам! Іду-у-у…

Його теж звуть Максимом. А друзі й Ліля називали Максом. Та дружина ніколи не називає його так. Цікаво, чому? Знає, що так називала його Ліля?

Він так задумався, що не почув кроків, які наближалися до нього ззаду. Тільки відчув, як чиїсь теплі долоні закрили йому очі. Він прислухався, чекаючи, що людина заговорить. Але позаду — мовчання. Лише тепло рук на очах і легке дихання свідчили про те, що Максим не сам.

«Хто б це міг бути? Хтось близький, хто вважає, що може собі дозволити подібну витівку? Хто впевнений, що я можу його впізнати… Кому я чогось потрібен?»

«Мама…» — перше, що прийшло в голову. — Ох, ні, мама померла півроку тому. Це все ще лежить тягарем на серці. Вона тяжко хворіла останнім часом, а він, замість того, щоб приділити їй більше уваги, тільки дратувався.

«Син? Навряд…»

Ромка став рідко навідуватись після того, як він не дав йому грошей на, здавалося, божевільний проект: щоб відкрити приватний кабінет фізпроцедур. Даремно не дав, адже в сина все вийшло, а от стосунки їхні розладналися…

«А раптом усе-таки Антон? Скільки ж я його не бачив? Років сімнадцять?»

…Думки Максима плавно, як зі снігової гірки, зісковзнули в шкільні роки. Це була дивна, але, як тоді здавалося, справжня хлоп’яча дружба. Жили в одному дворі. Навчалися в одному класі всі десять років. Антон — обдарований від природи, гарний, сильний і розумний хлопчина. Макс — не настільки обдарований, не надто красивий і не такий уже сильний, зате добре розбирався в математиці. Тільки він один знає, чого йому коштувало отримати хоча б четвірку з історії чи географії. А вже з фізкультури, то й поготів. Антон же математику в нього просто списував. І він дозволяв йому це і вважав правильним. Адже друга потрібно виручати.

Для нього дружба не була порожнім звуком. Здавалося, що й для Антона теж. Десь так у сьомому класі вони здійснили «обряд посвячення у друзі», який самі вигадали, й заприсяглися пронести дружбу через усе життя.

А в десятому до них у клас прийшла новенька — гарна й розумна дівчина Ліля, дружелюбна і зовсім не пихата. Невисока на зріст, із трохи широкуватими стегнами і тонкою талією. Товста білява коса сягала майже пояса. Блакитні очі, пухкі яскраві вуста. І Макс, і Антоха, обидва відразу закохалися в неї.

— Ми повинні пообіцяти одне одному, що не зрадимо нашу чоловічу дружбу через якесь дівчисько! — авторитетно заявив Антон.

— Авжеж! — Макс із обожнюванням дивився на нього.

— Ми можемо дружити втрьох. Допомагати одне одному, ну і їй, звісно, вона ж дівчина. І нехай сама вибирає, кому надати перевагу.

«Ось який він розумний — мій друг Антон», — захоплювався Макс.

Відтоді контрольні з математики йому доводилося розв’язувати за трьох. Портфель Лілі носив Антон, а от якщо йшли в похід, то рюкзак діставався йому. Але Макс не ображався і не скиглив, а навпаки, був щасливий, що є членом такого чесного і безкорисливого товариства.