Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс
— Мені потрібна твоя допомога, Таню, — мимрить він.
— Так. Звісно, — розтираю руками обличчя, щоб остаточно оговтатися, і трохи засмучено питаю: — А що сталося?
— Нічого не сталося, звичайний день. Просто ми зараз повинні їхати в Фєрбанкс за моєю вантажівкою. Поїдемо на твоїй «лакі» (у моєї машини є ім’я: від «Кадилак»). Туди на твоїй, звідти — кожен на своїй. А дорогою ще підберемо трьох водіїв, і з якими я працював. Їм теж треба забрати свої машини.
До горла підкотилася огидна грудка, в носі засвербіло. Отже, усе як завжди?
— Майку, чому саме сьогодні?
— Бо я пообіцяв хлопцям.
Я мовчала, опустивши очі, ледве стримуючи сльози. Ну от, якісь там хлопці… А він продовжував, ніби нічого не сталося:
— А що такого? Якийсь день не такий?
— Сьогодні — мій день народження…
— Оh, shit!
У голлівудських фільмах актори часто використовують цей вигук, коли розуміють, що раптом кудись вляпалися. Українською його перекладають, як «чорт». Але насправді воно має зовсім інше значення. Коротше кажучи, воно означає… «лайно». Ну, можна ще грубіше…
Але для мене воно означало одне: мій чоловік забув! Геть усе забув! Десять років — коту під хвіст…
Ми живемо на Алясці вже майже десять років. Це — величенький штат. Якщо карту Аляски накласти на карту всієї Північної Америки, то вона займе майже третину території. «На Алясці все велике», — з гордістю повідомив мені Майк, коли я збиралася приїхати сюди вперше. Не зовсім упевнена, що саме він мав на увазі, кажучи «все», але відстані тут дійсно величезні.
Щоб дістатися того місця, де працював Майк, потрібно шість-сім годин швидкої їзди автівкою. Краса навколо — невимовна, якщо, звісно, з погодою пощастить. Дорога гладенькою стрічкою звивається поміж величних гір, де на верхів’ях сріблом сяє торішній сніг. Власне, кому потрібен торішній сніг? Мені не потрібен, але місцеві жителі його обожнюють. Потім сіра стрічка дороги в’юниться серед осінніх дерев — яскравих, багряно-золотих. Повзе вгору, тоді відкривається абсолютно приголомшлива картина: річка Ненана вируючим потоком поспішає до моря, щоб зустрітися там зі своїми сестрами — Текланікою і Тананою. Гуркоче, швирготить величезними валунами, які перекривають їй шлях. Сповзає вниз, і тоді, затиснута між прямовисними скелями, шалено вирує. А коли облягає туман чи мряка, тоді все — срібло, золото й багрянець — вкривається сірим монотонним напиналом смутку. Не видно ні гір, ні дерев, ні річки, ні самої дороги.
Але — що вдієш? Хто ж Майкові допоможе, як не я? І то слава Богу, що на день народження хоч свого чоловіка побачила — не кожного дня таке буває. Зрештою, сама ж учора сказала своїй подрузі (і редактору) Ребеці, коли вона поцікавилась, як би я хотіла відзначити свій день народження:
— Хочу в подорож!
Хочеш у подорож? На! Чого ж комизитися? Навчись спочатку чітко висловлювати свої бажання. Натомість можна було сказати: «Хочу в подорож до Італії», наприклад. Або до Греції. Та хіба мало місць, теплих і красивих, яких ми ще не бачили? Треба відшукувати світлі сторони в будь-якій ситуації. Отак і мудрості наберешся з віком…
Уже сидячи за кермом, прикрасивши себе, як ялинку, усілякими перснями-сережками, напшикавшись парфумами («Том Форд» з останньої колекції!) подумала: а чого я, власне, засмутилася? Адже колись і не мріяла навіть, живучи в невеликому українському містечку, щоб ось так сидіти в білому «Кадилаку», уся така розчепурена, їхати гладеньким шосе Аляски разом із коханим чоловіком! А навколо ж краса — невимовна…
Щоправда, довелося десь із півгодини чекати одного з друзяк Майка, тоді ще годину — іншого. Все одно, якщо поквапитись, то можна нагнати час і повернутись додому десь о восьмій годині. Тоді ще й встигнемо посидіти в якомусь більш-менш пристойному ресторанчику. Звісно, за кермом увесь день провести — не подарунок, проте в ресторані розслабишся…
Я обдарувала чоловіків, що сиділи на пасажирських сидіннях моєї машини, чарівною посмішкою, і сіла за кермо. Уперед! Проїхавши якихось двісті кілометрів, ми мали підібрати ще одного, останнього друга Майка. «Тільки б не довелося його чекати… Тільки б він був на місці…», — молилася я. Але Господь, мабуть, був зайнятий більш важливими справами. Або мій янгол-охоронець саме звітував за свою підопічну, тобто за мене. Отож він, себто мій янгол, саме відлучився.
Відчуваючи беззахисність, ми прагнемо оточити себе рідними та друзями, які нас люблять і можуть захистили в момент небезпеки. Та он вони які, представники сильної статі! Правда, я їх не знаю. Та й сидять вони у моїй білосніжній машині, де все вилизано до блиску, у своїх зашмольганих штанях, а кросівки — ой-ой-ой. Бідолашні мої килимки…
— Ну, і де твій друг? — я вже нервую, бо не бачу оддалік нікого схожого на людину.
Майк дістав мобільний, поговорив зі хвилину, і вдоволено вимовив:
— Він за десять миль звідси. Ще хвилин десять, не більше — і він тут.
Тепер мені хотілось сказати «shit!», але я придушила в собі це справедливе бажання.
Ой, як вони тяглися, оті десять хвилин! Потім спливло ще кільканадцять… Вже ціла година минула…
— Як я ненавиджу свій день народження, Майку! — прошипіла я.
Мене аж трясло від обурення. Ну чому якийсь зовсім невідомий мені чоловік може ось так запросто увірватися в моє життя і розладнати цей день? Якого я чекала цілий рік? Чому? Чому?
Скільки себе пам’ятаю, дні народження були сповнені очікування сюрпризу. Але сьогоднішній день — сюрприз просто неперевершений! А так хочеться чогось світлого і доброго, наповненого увагою і теплом… Казна-що, їй-богу!
За вікном машини, в якій ми вчотирьох стирчали вже цілу годину, хлющив дощ. Я відкрила двері й вилізла назовні. Не можу більше! Скільки можна нюхати цей осоружний запах курива, схруманих чіпсів і попкорну!
— Таню, повернися, — сказав Майк, вже в котре набираючи номер. — Ти де? — закричав він у слухавку. Моя дружина вже скоро зжере мене з потрухами. Що? Де? Коли?..
Під сірими холодними краплями, які змішувалися з теплими й солоними, що котилися по моїх щоках, я одійшла
