Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс

Навіщо? Дурніших питань не придумати…

Із Танею він і одружився. Але Лілю забути так і не зміг.

Відтоді спливло чимало років. Вони принесли нові знання, кар’єрний зріст, матеріальне благополуччя. Але відчуття, що щось він робить не так, не минало.

Він знав, що Ліля якийсь час носила прізвище чоловіка, а потім повернула собі колишнє. Знав, що Антон — директор великого консалтингового холдингу — людина заможна і відома. Але Антон за всі ці роки жодного разу не пробував з ним зв’язатися. Макс дивувався. Він сам спробував додзвонитися до колишнього друга, та секретарка приємним, добре поставленим голосом повідомляла, що «Антон Валерійович зайнятий». Наступного разу — «він у від­рядженні», «на нараді в міністра». Він уникав зустрічей — це очевидно. Але чому? Макс же поступився! Зробив це заради нього!

А потім… бац! Наче обухом по голові. Авжеж, саме тому! Що могло бути природнішим і логічнішим, аніж надати їм — Максові та Лілі — можливість бути разом? Це він, Антон, мав поступитися. Він, а не Макс. Одначе не зробив цього заради свого друга. Бо не зміг. Тепер не може пробачити Максові, що той виявився сильнішим і великодушнішим. ЧОРТ! Який же він ідіот!

Одружившись із доброю симпатичною Танечкою, він не тільки не став щасливим, але не зробив щасливою й її. Чи може бути щасливою жінка, якщо чоловік, якого вона кохає, час від часу, в запалі любові, називає її чужим ім’ям? Як може бути щаслива дружина, якщо чоловік приходить додому тільки ночувати, а саму її не помічає, як не помічає меблів у своїй квартирі?

Але вона ніколи не давала йому приводів турбуватися або сумніватися в ній. Розумниця. Зробила кар’єру: стала завідувати дитячою міською поліклінікою. Виростила їхнього сина: він став успішним лікарем і бізнесменом. Вона завжди привітна і чудово виглядає. А в домі чисто, затишно і завжди є гаряча вечеря…

…Повернувшись із закутків пам’яті в сьогодення, Максим підняв руки і поклав їх на долоні людини, яка закрила йому очі. Вони були теплі і трохи шорсткі. Він узяв їх у свої і розвів урізнобіч. Озирнувся. Здивовано подивився на жінку, яку тримав за руки.

Він не знав її.

— Здрастуй, Максе.

— Ти?!

Розповніла і змарніла жінка. Ні, вона не виглядала, як безхатько або п’яничка, ще залишились сліди краси, але було помітно, що в неї немає бажання стежити за собою. Колись великі, блакитні, завжди трохи пустотливі очі згасли і стали сірими. Куточки раніше спокусливих вуст разом зі щоками помітно опустилися вниз. Важка постава вгрузла такими ж важкими ногами в розтоптані черевики, більше схожі на капці.

Ліля обійшла лаву і втомлено опустилася поруч. Максим відчув себе ніяково — настільки благополучно виглядав він у порівнянні з нею.

— Здрастуй, Максе, — повторила вона.

— Здрастуй… Не очікував тебе побачити. Як ти?

— Нічого. Ось приїхала провідати батьків.

— Як вони?

— Старенькі, але нічого, тримаються… А в тебе, бачу, все гаразд?..

— Та нібито…

— Максе…

— Що, Лілю?

— А ти тоді відразу повірив Антону? Що я… провела з ним ніч? Як ти міг?

— Антон — мій найкращий друг… Був…

— Але ж ми пожартували! Хотіли лише розіграти тебе…

— Пожартували? Розіграти?! Але ж ти…

І раптом Максим відчув, що йому взагалі не хочеться нічого з’ясовувати. Ні, не тому, що він боїться дізнатися, що це був тільки дурний жарт, і парочка з нього просто поглузувала. Адже він так любив її, так вірив йому… Не хоче він ворушити давнє. Немає більше ніяких почуттів. Не хоче він, щоб дзвонив Антон. І сам більше не телефонуватиме. Йому все одно, що з ними було, як вони жили і ким стали. Ось так.

— Максиме! — знову рознеслося парком.

Цього разу голос був йому знайомий. Він озирнувся і побачив… свою дружину. Таня поспішала до нього, цокаючи своїми тоненькими шпилечками. У шовковому, кольору грозової хмари брючному костюмчику вона виглядала просто чарівно.

— Вибач, Лілю, зовсім забув. У сина презентація… Пробач… Може, якось іншого разу…

І він раптом відчув себе вільним.

Підхопив свій дорогий шкіряний дипломат і побіг назустріч дружині.

Йому здавалося: всі люди, що тут гуляють, дерева, та й сам парк, дивилися на нього і раділи — ще одна щаслива людина!

Потягло прохолодою, і природа, немов закінчивши ще одну історію, закрила свою книжку і оповила парк і все місто синім серпанком темряви. Міріади маленьких вогників-зірок привітно миготіли, і шелестіло листя дерев: «На доб­раніч, люди. Нехай щастить!»

«Він приїхав, приїхав!» — раділа я, відчайдушно намагаючись зібрати свої емоції докупи. На електронному годиннику було 7:07. Як вчасно!

Мій чоловік прокладає дороги. Цілих три місяці він працював далеко від міста Анкоридж, де ми тепер живемо. Я чекала на нього вдома, бо роботи до біса. А зараз прислухалася, принюхалася… Ні, тихо і кавою не пахне. Дивно…

Вийшла зі спальні. Посміхаюся на всі «двадцять шість» — саме стільки зубів у мене лишилося.

— Good morning, — бурмоче Майк.

Він стоїть посеред кімнати, огидно шкрябає і тре коліно. Я зіщулилася — очікувала не такої реакції.

— Доброго ранку, — відповідаю і все ще дивлюся на чоловіка з надією.