Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері
Якось надвечір Гілберт повіз їх у гості — відвідати Діану та її малесеньку донечку.
— Я ще ніколи не тримала в руках немовляти, — мовила Кетрін дорогою додому. — Не мала такого бажання, та й боялася, що розчавлю його своїми ручищами. Ти не уявляєш, Енн, що я відчувала — така велика й незграбна, тримаючи ту витончену крихітку. Я знаю, пані Райт боялася, що я можу впустити дитину. Я бачила, як вона щосили намагалася приховати свій жах. Але це якось подіяло на мене — тобто немовля, — хоч я ще й не зрозуміла, як саме.
— Діти — надзвичайні створіння, — мрійливо проказала Енн. — У Редмонді хтось був назвав їх «гроном дивовижних можливостей». Уяви собі, Кетрін, — адже й Гомер колись був маленьким хлопчиком, із ямочками й круглими променистими очима. Тоді він, звісно, ще не був сліпий.
— Шкода, що його мати не знала, ким він буде, — мовила Кетрін.
— Та добре, що Юдина мати не знала, ким буде її син, — замислилася Енн. — Я сподіваюся, вона ніколи й не довідалася про це.
Одного вечора в клубі мав відбутися концерт, після якого всі були запрошені на вечірку вдома в Ебнера Слоуна, і Енн умовила Кетрін піти з нею.
— А ще, Кетрін, я хочу, щоб ти почитала нам вірші. Я чула, ти прегарно декламуєш.
— Так, колись я декламувала — і мені це навіть подобалося. Та позаторік я брала участь у концерті в готелі на узбережжі, і чула потім, як публіка з мене сміялася.
— Як ти знаєш, що сміялися з тебе?
— Вочевидь із мене. Більше там не було із чого сміятися.
Енн притлумила усмішку й продовжила наполягати.
— На біс прочитай «Джіневру».[43] Я чула, вона тобі добре вдається. Пані Прінгл, удова пана Стівена, сказала мені, що цілу ніч не могла повік склепити після того, як почула цей твір у твоєму виконанні.
— Ні, «Джіневри» я ніколи не любила. Та вона є в хрестоматії, тож я часом намагаюся показати учням, як треба її читати. А сама Джіневра мене дратує. Чому вона не кричала, коли її замкнули? Адже її шукали повсюди; хтось напевне почув би крики.
Зрештою Кетрін усе-таки погодилася декламувати, проте досі мала сумніви щодо вечірки.
— Я, звісно, можу піти. Але НІХТО не запросить мене танцювати, і я знову стану злостива й ущиплива, і почну себе соромитися. Я завжди почувалася нещасною на тих кількох вечірках, де була. Нікому й на думку не спадає, що я вмію танцювати, Енн, — а я ж умію, і доволі добре. Навчилася ще в дядька Генрі — їхня сердешна покоївка теж хотіла навчитися, і ми з нею вдвох танцювали вечорами на кухні під музику, що линула з вітальні. А я, мабуть, хотіла би потанцювати — із гідним партнером.
— На цій вечірці ти не будеш нещасною. Не дивитимешся на все збоку. Бо в цьому й полягає різниця — береш ти участь у тому, що відбувається, чи просто споглядаєш. У тебе розкішні коси, Кетрін. Ти дозволиш мені зачесати їх по-новому?
Кетрін знизала плечима.
— Спробуй. Напевне, зачіска в мене жахлива, та на те, щоб чепуритися щодня, я геть не маю часу. І гарної сукні в мене теж нема. Оця зелена тафтяна згодиться?
— Вбереш її, хоча зелений, моя Кетрін, — це той колір, якого тобі нізащо не можна носити. Але ти приколеш до неї оцей червоний шифоновий комірець, що я зробила для тебе. Так, приколеш. Тобі слід пошити червону сукню.
— Ненавиджу червоний. Коли я ще жила в дядька Генрі, тітка Гертруда змушувала мене носити яскраво-червоні фартухи, і щойно я приходила в них до школи, усі діти кричали: «Пожежа!» Та й не хочу я перейматися одягом.
— Боже, дай мені терпіння! Одяг — це надзвичайно важливо, — суворо проказала Енн, зачісуючи й укладаючи коси Кетрін. Невдовзі вона прискіпливо оглянула свою роботу й лишилася задоволена. Обійнявши Кетрін рукою за плечі, Енн повернула її до дзеркала і, сміючись, запитала: «Тобі не здається, що ми — двоє дуже вродливих дівчат? І хіба не приємно думати, що наш вигляд потішить тих, хто дивитиметься на нас? Є стільки негарних людей, котрі стали б значно привабливіші, якби лиш доклали трохи зусиль. Три тижні тому в церкві — пам'ятаєш, коли в бідолашного пана Мілвейна був такий нежить, що з усієї проповіді ніхто не міг і слова втямити — я провела час, роблячи всіх довкола себе гарнішими. Я дала пані Брент новий ніс, закрутила коси Мері Аддісон та промила водою з лимонним соком волосся Джейн Марден… я перевдягла Емму Ділл із коричневої сукні в блакитну, а Шарлотту Блер — із картатої в смугасту, я видалила кілька бородавок, зголила довгі рудуваті бакенбарди Томаса Андерсона… Ти не впізнала б їх усіх після цих процедур. До того ж, усі вони, окрім, хіба що, пані Брент, могли б це зробити й самі. Кетрін, у тебе такі гарні очі — на колір, мов чай, брунатний чай. Будь нині гідна свого прізвища[44] — струмок повинен бути світлий, веселий, грайливий».
— Усі ті риси, що в мене їх нема.
— Усі ті риси, що були в тебе ввесь минулий тиждень. Тож ти можеш бути такою.
— Це лише чари Зелених Дахів. Коли я повернуся в Саммерсайд, для Попелюшки настане північ.
— Ти забереш ці чари із собою. Поглянь на себе — зараз ти така, якою маєш бути щодня.
Кетрін дивилася в дзеркало, начеб сумніваючись, вона це чи ні.
— Я справді здаюся молодшою, — визнала вона нарешті. — Ти слушно кажеш: одяг творить дива. Так, я знаю, що досі здавалася старшою, ніж є — проте мене це геть не обходило. Та й чого б мало? Усім було байдуже. І я не така, як ти, Енн. Ти мовби народилася, уже знаючи, як жити. А я нічого про це не знаю — нічогісінько. Цікаво, чи не пізно ще почати вчитися? Я так довго була злостива й дошкульна, що й не знаю вже, чи здатна змінитися. Уїдливість стала для мене єдиним способом звернути на себе увагу. А ще я немовби завжди
