Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

учора нахлинула на нього хвилею розпачу й безвиході. Ще ніколи досі не почувався він таким немічним і безпорадним, як це сталося з ним перед обличчям несусвітнього горя, що зруйнувало в Мироновій сім'ї усталений триб життя, й не могли ту руїну зцілити роблений оптимізм Миронового батька ані впокірлива надія матері; уже ніхто на світі після сімейної катастрофи в домі Синютки не зможе жити в байдужому спокою, ніхто не буде вільний від обов'язку протестувати проти кривди, й не зможе Ігор ні цієї ночі, ні в наступних днях і ночах втекти від зморених буднів в ілюзорне раювання природи. Став він поруч з Мироном і тисячами таких, як він, у першу лаву, в якій зайняв призначене йому долею місце; взяли собі новітні бійці за зброю перо, бо ж не мають ні шабель, ні мушкетів, ані навіть іржавого кріса з італійського фронту, — та, видно, таки грізна їхня зброя, якщо ворог її злякався, виявилась вона достатньо гострою, щоб розпанахати владну ворожу впевненість, — й, напевно, ми правильно вчинили, що зважилися взяти її до рук, тож мусимо здолати свій страх, коли нам скручують руки, й здобути перемогу словом.

Тиха літня ніч заманювала Ігоря до себе, загортала його у свій теплий солодкий полон, і він тільки в одну мить подумав, що коли життя однаково і рівноправно належиться усім живим істотам, то чому б не стати селезнем, журавлем, комарем, але якщо йому пощастило існувати в людській подобі, то чому він не має права бути вільним ісландцем, самовпевненим данцем, зверхнім англійцем, волелюбним французом — і враз Ігореві стало соромно від таких думок, й відчув він, як болісно стиснулося його серце, аж ніби кров бризнула з нього, й полегшало йому на душі, коли втямив, що до скону буде не кимось іншим, а українцем, що це ймення — його найвищий титул, і став би він черв’яком, потороччю, гофманівським нікчемою, якби той титул хтось у нього відібрав.

Ніч дихнула на Ігоря творчим настроєм, і він уже знав: мусить написати книгу, яка буде першою книгою новітньої історії. Тож треба йому побачити зблизька ті місця, де запеклася кров мучеників, про яких нагадував людям Мирон, й стане Синютка прототипом головного героя в книзі живої пам’яті.

Вийшов з дому ще затемна й сів у перший автобус, що прямував до Львова. Півдня блукав біля тюрми на вулиці Лонцького й разом з тлумом розпаченого люду розпізнавав замордованих, ридав над ними і кричав з болю. Потім шукав слідів захоронень розстріляних невільників на Замарстинові, а біля зловісних Бригідок на Городецькій його ноги глибоко застрягли в землю, стояв він закам’янілий, і його свідомість отруював страх людей, які мучилися в цій вічній тюрмі за Австрії, за Польщі, за німців, за совєтів — скільки ж то проковтнув Молох нашого люду! І доки це триватиме?

Хилився день до смерку, Ігореві дошкулював голод, і потойбічний мученицький світ нарешті відпустив його: в очі увійшли знайомі будинки на Городецькій, позаду дивилася на світ більмами замазаних вапном вікон вічна тюрма, праворуч на роздоріжжі прикуцнув театр, навпроти бі ліла баня цирку, а перед ним на фасаді низенької халабуди червонів шильд з білим написом «Пиво–води»; Ігор перейшов вулицю й зайшов до буфету перекусити.

У барі було порожньо, лише за лядою стояв круглий, як бальон, буфетник, він поводив долонею по блискучій лисині, витирав ляду брудною шматою й при тому раз у раз поглядав на двері, певне, очікував завсідників. З цікавістю приглянувся до незнайомого клієнта, й коли Ігор сів за столик, що стояв посередині квадратової зали, в буфетника згримасилась зніяковіла міна на обличчі, й він промовив чемно:

— Прошу сісти за онтой, що в кутку, це місце пана За–ніц.

Розглянувшись по заставленій дубовими табуретками й металевими столиками на триніжках кімнаті, яка анітрохи не була схожа на аристократичну австерію, Ігор запитав:

— А хто такий пан За–ніц і чому — пан?

— Ви що, не знаєте пана За–ніц? Дивно… То відомий політик, ходить з бамбуковою паличкою і в чорному мельонику… А ви хто?

— Я письменник, — вперше в житті назвав Ігор вголос свою професію.

— Тоді інша справа, так би відразу й сказали. То сидіть, сидіть. А що замовляєте?

— Котлету, каву й чарку горілки… — Ігор вийняв із папіросниці цигарку й закурив.

Першим із завсідників зайшов обірванець в засаленому лапсардаку, він зупинився на порозі й давав буфетникові про себе знати: затрубив у ніс, затикаючи пальцем то одну, то другу ніздрю. Потім вийняв з кишені газету, видер з неї квадратовий клаптик, насипав у нього пучку тютюнової потерухи, скрутив цигарку, припалив і дмухнув у залу ядучим димом.

— Ти пішов би собі, Фільку, надвір з тою махоркою, тут і так нема чим дихати, — чемно зауважив буфетник.

— А онтой фраєр курить, і ти нічого… — показав Філько на Ігоря.

— Е–е, вибачай, то письменник.

— А я румунський король! — зареготав Філько. — Хоча коли ходить о стислість, то всі румуни — мудаки.

— Звідки ти це взяв?

— Про це всі знають, крім тебе.

Втім до кнайпи увірвалася кульгава жіночка й залементувала:

— Дайте калимчика, й піду далі, бо маю справу на базарі Леніна…

— Почекай, Каролько, — так само спокійно відказав буфетник. — Ще–м нічого не вторгував.

Й тієї миті Філько й Каролька шанобливо розступилися: до кав'ярні увійшов панок у чорному камзолі, з гнутою паличкою, почепленою на зап'ясті лівої руки, зняв з голови круглого мельоника й, вимахуючи ним наліво й направо, вимовляв статечно:

— Вітаю, шановне панство, padam do nog![5]

Він підійшов до свого столика, за яким сидів незнайомий клієнт, хвилину оцінююче приглядався до нього, потім привітався, як