Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

за пуцюрину!..» Й свінуло цієї миті до голови Миронові, що треба цього майстра негайно відшукати й попроситися до нього в помічники. Мав при цьому Мирон поважний задум, до якого нікому б не признався, але який незабаром став відомим тим особам, яким було конче потрібно про це дізнатися, бо все, як пише Свята книга, що її по неділях читає старий Синютка, — все, що є таємним, мусить стати явним.

Щойно про таке подумав Мирон, як із брами, над якою пишався гіпсовий барельєф сажотруса, вийшов добре знайомий Миронові майстер із щіткою в руці, важкою гирею на шнурі через плече і в масній ярмулці. Мирон усміхнувся до нього, як до давнього знайомого; сажотрус насторожено глянув на хлопця, чи він бува не хапається за ґудзика, проте вигляд у Мирона був потульний, аж запобігливий, і він випалив:

— Візьміть мене за помічника!

Коминяр аж гейби зрадів з такої просьби, добродушно усміхнувся й промовив:

— Такий, як ти, якраз мені й потрібен, ти ж бачиш, який я статний, і тяжко мені залазити в кагли, щоб вимітати сажу, а ти пролізеш у найвужчу дзюрку. Згода, хлопче!

Він завів Мирона у браму, довго там навчав його коминярських премудростей, а вже на другий день вийшли з неї обидва — пат і паташон; паташон тримав у руці ще чисту щітку, на вуха налазила йому чорна ярмулка, й обидва сажотруси подалися вниз вулицею Міцкевича на роботу.

— То аж набагато пізніше, — вів далі розповідь старий Синютка, — стало нам зрозуміло, чому Мирон так дуже хотів коминярем стати… Ми з жінкою чули, як він ночами клацав та клацав на друкарській машинці, та на те не звертали уваги, бо ж був хлопчисько вже трохи вчений, то, певне, пише щось там для себе, хоч і перестав студіювати в університеті… Ми й забули, що влітку сорок першого Мирончик, ще малим бенькартом, ходив дивитися на страшну масакру, яку після себе залишили в тюрмах на Замарстинові, на Лонцького і в Бригідках большевики… Я сам ходив туди і краще б того не бачив: купи скривавлених трупів, люди виносять їх з камер, впізнають, ридають, кричать, а в нещасних то очі виколоті, то животи розпорені, то черепи потрощені — такого жаху світ ще не бачив, і чинили цей злочин не звірі, не вовкулаки, а таки люди, якщо можна їх так називати…

А Мирон як на те надивився, то зривався і кричав по ночах, аж ми збоялися, що розум втратить… То він про все те писав на машинці, у тоненькі зшитки ті листки оправляв, ще й назву придумав: «Про що забувати не можна» і в тих домах, де вони із старшим коминярем чистили димарі, залишав ті зошити на горищах, а кого з господарів добре знав, то й у руки віддавав, щоб народ читав і пам'ятав, хто наш ворог.

Я вже давно запримітив, що навпроти віконця наших сутерин зупиняється то один, то другий у шкірянці, й здогадувався, що то шпіцлі за нами стежать, бо чутно було на вулицю і стук машинки, і мову радіопередач, хоч Мирон так скручував приймача, що той ледве жебонів. А щонеділі після відправи в церквах прихожани зупинялися на вулицях й тихо розмовляли про большевицькі звірства, якісь зшитки показували одні одним і роздавали їх…

Я підозрював, що то Миронова робота, й збирався ту машинку винести з дому й викинути на смітник, та було пізно. Одного вечора вдерлися в мою квартиру гицлі в шкі рянках, усе в хаті перевернули й забрали машинку і якісь там папери. А за кілька днів потому прийшли й по Мирона. А він промовив до нас, коли його виводили: «Не журіться, довго вони панувати не будуть…» Але ж панують, і кінця тому не видно, а Мирончик карається аж у мордовському лагері, недавно дав про себе знати… Отакий наш льос, і я собі міркую: якби не він, то хтось інший те саме робив би, бо такий закон на світі: хтось один бере на себе муки за інших… Хіба не так само вчинив Христос?

Ігор слухав старого, й ні його силуваний оптимізм, ні впокорена в надії тільки на Бога Миронова мама, ані Миронова бравада, що прозвучала в його прощанні з батьками, не могли здолати Ігоревої безнадії, що увірвалася в його свідомість разом із докорами сумління: адже він, тільки він винен у тому, що сталося, а треба було пам’ятати, що батогом обуха не переб’єш.

Й схлипнув у його душі зойк: «Пропало все, Україна ніколи не матиме волі…» Хотів сам собі заперечити, та аргументів не мав, ворожа сила здалася нездоланною й, шукаючи в самому собі підтримки і не знаходячи її, подумав Ігор, що зміцнити його дух могла б тільки Ліда — сильна, жорстка й непохитна.

Навіть не пам’ятав, чи попрощався із старими Синютками, вийшов на вулицю й квапно попрямував через Єзуїтський город, щоб вийти на вулицю Хмельницького й по ній допасти до Замарстинова, де мешкала Ліда. Та біля Оперного театру враз зупинився, згадавши, що в Ліди на руках маленький Северко — синочок зрадника, й коли б Ігор навіть зважився взяти Ліду за жону — то чи зміг би усиновити її дитя? А ніколи, це було б понад його сили…

Він круто повернувся й подався вгору вулицею Шевченка, щоб біля цвинтаря сісти в автобус до Янова.

XVIII

Та літня ніч над тихим Янівським озером була для Ігоря мукою роздвоєння і водночас творчим благословенням. Кахкали спросоння качки у гніздах серед прибережних шуварів, струнка чапля зрідка курликала, завмерши на одній нозі, немов нічний сторож над виполіруваною водною гладінню; мисливці ще не полювали, й птаство терпляче вичікувало ранку у вологій тиші.

Ігор відчинив вікно й ніби сам прилучився до сонної пташиної громади — любо було йому відчувати себе частинкою природи, розчинятися в ній і не мати жодного стосунку до людської веремії, яка