Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима

кров, уламки скла полетіли вниз, і в нічній тиші було добре чути, як вони дзвінко розбилися об асфальт. Марк закинув ногу на підвіконня і, порізавши об скло, яке стирчало з віконниці, руки та стегно, опинився в кімнаті. Він не чув, що кричали ті, хто лишився на дахові, але добре розумів: для втечі в нього майже немає часу. Марк підійшов до дверей, вони виявилися незачиненими. Він довго біг коридором. Кілька разів упав і боляче вдарився грудьми. Спускатися сходами було небезпечно. Він зупинився на майданчику між поверхами. Спершу було тихо, а потім почулися кроки. Три пари ніг. Це він міг сказати напевно: їх було всього троє, і вони також погано орієнтувалися в цій будівлі, бо йшли невпевнено і сторожко. І ще — Марк це також зрозумів одразу — вони боялися його. Марк витер кров на щоці і, закусивши нижню губу, аби не скрикнути від болю в нозі, швидко побіг сходами вниз. Кроків тих, що йшли слідом, він уже не чув.

Охоронець, який сидів у холі, довго дивився на Марка, втім, так нічого і не сказавши, відчинив двері, і Марк вийшов на вулицю. Не було ані машин, ані людей. Тільки вітер, і чути було, як десь неподалік ходить бомж і кидає до мішка порожні пляшки з-під пива. Марк побіг униз вулицею і так біг хвилин десять. Коли ж біль у нозі став нестерпним, він зупинився і, голосно віддихуючись, повільно пішов до траси. Водії вперто його не помічали. Тільки за півгодини червоний «пежо» пригальмував, і жінка, опустивши скло, тихо промовила: «Куди?».

— Кров може забруднити салон.

— Нічого, помию. Куди?

— На Дарницю. Малишка, 23.

— А що там? — жінка було гарною, і на вигляд їй можна було дати не більше сорока років.

— Там на мене чекають, — він зачинив дверцята, розслабився й відчув, як страшенно занили м'язи.

— Мене звуть Анна.

— Мене — Марк.

Машина рушила.

Марк прокинувся тільки тоді, коли авто різко загальмувало, й Анна ніжно торкнулася його плеча.

— Приїхали.

— Я заснув? — Марк намагався щось розгледіти, але на вулиці було темно, і тільки тьмяно світила лампа біля дверей під'їзду.

— Ти, напевно, втомився?

— Так, я дуже втомився. Спасибі вам, Анно, — він глянув на неї і, відчиняючи дверцята, запитав: — Я ніде не міг вас бачити раніше?

— Міг. Усі люди в цьому місті рано чи пізно зустрічаються.

— Авжеж. У мене погана пам'ять на обличчя, я голоси добре запам'ятовую, а от обличчя — ні.

— Марку, не так… Який же ти, — вона всміхнулася й потягнулася рукою до дверей. — Ось так, — Анна ненароком торкнулася губами його щоки, і він відчув, як її рука лягла йому на стегно. — Іди.

— Так, я йду, — він вийшов із машини.

— Марку, — Анна гукнула вслід, — Марку, візьми ось це, — вона дістала із сумочки візитівку й кілька купюр.

— Я не візьму грошей, Анно, я вас зовсім не знаю, — він сховав до кишені візитівку та розвернувся, щоб іти.

— Візьми, Марку, — її голос став іншим — владним і сухим. — Я не люблю, коли мені відмовляють, чуєш?

— Знаєте, Анно, якщо я візьму ці гроші, я буду вам винен, а я не хочу бути вам винним, дякую ще раз, я пішов, — він жодного разу не озирнувся. Коли вже зачиняв двері під'їзду, почув, як Анна вимкнула мотор і голосно хряцнула дверцятами.

Ті ж самі темно-бордові двері. Той самий звук дзвінка, і тільки одне було тепер іншим: він не так, як колись — із завмиранням і тремтінням, прислухався до кроків за дверима та голосу, який так дзвінко й еротично запитував: «Хто там»?

— Кто там? — Це була Даша, він зрозумів, що вона не лягала спати й була дуже збудженою.

— Це я, Марк.

— Кто?

— Марк Лютий. Мені нема куди йти.

— И ты пришел ко мне?

— Так, Дашо, я прийшов до тебе, відчини двері.

— Я не одна.

— І що?

— Блин, — вона провернула ключі, і він зробив крок назустріч.

— Иди на кухню, — потім гукнула в кімнату: — Это ко мне. Я ненадолго. Спи, — зачинила ногою тонкі білі двері до спальні та, накинувши на себе халат, пішла в кухню.

Марк не зміг би сказати напевно, що з нею не так, але він був абсолютно впевнений у тому, що Даша дуже змінилася, вона стала іншою.

— Ты не мог позвонить?

— Ні, не міг. Зроби чаю, я змерз.

— Ты опять дрался? — поставила на плиту чайник і, взявши на холодильнику пачку цигарок, дістала одну, запалила.

— Ти палиш?

— Теперь да, — солодко затягнувшись і випустивши дим через ніздрі.

— І перейшла на російську?

— Да.

— Ні, я не бився, Дашо, просто впав. Біг і впав. Буває, знаєш.

— Да, бывает, — струсила попіл на підлогу.

— Ти тепер спиш не сама?

— Нет. Я боюсь спать сама.

— Ясно. А Олег, він любить тебе? Ну, по-справжньому тебе любить?

— Да какая разница, Марк? Меня все устраивает. Все, понимаешь?

— Так, я розумію.

— Ты пришел воскрешать былые чувства или просто хочется, да не с кем? И ты решил найти давалку? Так я не дам тебе, понял?

— Ні, Дашо, я не за тим прийшов, — він глянув на плиту, чайник кипів. — Я буду зелений із жасмином.

— А сахара сколько? — Даша налила у велику чашку окріп.

— Я п'ю без цукру, ти знаєш.

— Осторожно, горячий. — Даша поклала чашку на стіл і підійшла до вікна. — С тобой было сложно, Марк, очень сложно, — вона дивилася в нікуди й запалювала другу цигарку. — Вот я у тебя была, классная такая, умная, сексуальная. А ты же не ценил этого, ты не ценил того, что я тебя прощала, терпела твои выходки, пыталась тебя понять. Ты считал себя супергероем и жил постоянно ради какой-то великой цели. А ты знаешь, Марк, — вона перевела погляд на нього і стала враз злою та некрасивою, такий вираз обличчя можна спостерігати в тих жінок, які хочуть зробити боляче мужчині, який свого часу завдав болю їм самим, — тебе вообще повезло, что я встречалась с тобой, трахалась с тобой, гуляла.

— Ти так вважаєш? — він допив нарешті чай.

— Да. Есть десятки девушек, которые бы даже не глянули в твою сторону, которые бы даже не плюнули в твоем направлении, понял? И тут я, такая вся из себя, и я пошла за тобой, я тебя любила.

— Ти ніколи не йшла за мною й не любила мене, а за те, що була поряд, спасибі. Я піду, Дашо. Ти маєш іти, бо Олег кінчить без тебе.

— Сука ты, Марк, — вона