Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима
Зрілість — це коли ти починаєш об'єктивно сприймати те, що відбувається, і нарешті усвідомлюєш, що життя треба проживати щодня, що люди навколо тебе — це просто люди, і не варто перебільшувати значення кожного з них, не варто на них ображатися, треба їх прощати і завжди, кожного разу, коли вони роблять тобі боляче, ти маєш залишитися сам, пережити все та знову йти до людей і бути готовим до нових переживань і стресів. Зрілість — це тверезе ставлення до життя і усвідомлення того, що життя, хоча й кінечне, все ж має якийсь сенс, і що ти, отримавши це життя як дар, отримав його недаремно, і тобі варто зрозуміти, навіщо ти живеш, і жити, маючи перед собою мету й розуміння певної місії. Життя без мети — це не життя, це необхідність постійно пристосовуватися до того, що відбувається, хоча ми народжені, аби творити обставини й діяти, а не реагувати. Марк утер чоло й надягнув джинси та сорочку. Коридором хтось ішов, він чув швидкі кроки, за мить у двері постукали. Марк сказав, що вже встав, і Анна зайшла до кімнати. На ній була спідничка до колін і біла блузка. Вона вже вмилася, зачесалася й наклала макіяж, у руці тримала мобільний і дивилася на Марка.
— Сніданок готовий. Зараз шоста ранку, і в нас є тільки одна година на розмову, потім я їду в місто й буду дуже пізно.
— А ми хіба не в місті?
— Ні, я живу за тридцять кілометрів від Києва. Ванна — на другому поверсі, зубна щітка, мило та рушник знайдеш там. Я чекаю на кухні, це поверхом нижче.
— А скільки поверхів має цей дім?
— Три. — Анна вийшла з кімнати, і Марк, знайшовши біля ліжка капці, взувся й пішов шукати ванну, він уперше гостював у такому будинку, і йому було трохи незвично.
Кухня була досить просторою. Анна сиділа біля вікна й усміхалася. Вона мала напрочуд добрий вигляд, як на свій вік і такий ранній час, це притому, що спала вона всього кілька годин.
— Мені тридцять вісім років, — узяла до рук виделку.
— Мені трохи менше. А чому ви про це сказали? — сів до столу.
— Щоби ти знав, скільки мені років і як можна бути гарною та сексуальною навіть у тридцять вісім, — розрізала бекон і вкусила помідор.
Марк мовчки жував. Він був дуже голодний: не їв з учорашнього ранку.
— Я відвезу тебе в місто, Марку. Тобі є де жити?
— Так, у мене є квартира на Оболоні, але я туди не повернуся.
— Якісь проблеми? — не піднімаючи очей.
— Ні. Ні. Просто не повернуся, і все.
— Я згадала, — вона кинула виделку на стіл і всміхнулася, — я згадала, Марку, звідки я тебе знаю. Ти ведучий радіопрограми. Ти у в'язниці сидів, і потім тебе випустили, чи що. Скандал був, і, по-моєму, слідчий твій загинув.
— Я не знаю про слідчого. Він такий дивний трохи був. А програму мою закрили. Та й узагалі, — втерся серветкою і стримано зітхнув, — у лайні, Анно. Дівчина зрадила, друзі зникли, і якісь люди постійно переслідують мене на вулицях. Втім, що вам до того, Анно? — поглянув їй в очі й силувано всміхнувся, йому зовсім не хотілося зараз усміхатися. Анна кивнула з розумінням і налила в келихи вина — собі й Марку.
— Це французьке вино, я його завжди п'ю зранку: воно дуже корисно впливає на серце, — випила, поставила стакан на стіл.
— У мене здорове серце, — не захотів пити.
— Марку, — вона підвелася і схрестила руки на грудях, — не сумуй. Хочеш — залишайся жити, в мене вдома. Тут, окрім мене, живе мій чоловік і донька, і все, більше нікого. Тому ти не заважатимеш. А коли все владнається, поїдеш собі додому.
— Анно, я можу залишитися, я все можу, я можу навіть більше, ніж можу собі уявити. Не в тому проблема.
— А в чому? — поклала руку йому на плече.
— Я не знаю навіщо, — поглянув на неї.
— Марку, не став собі запитань, на які не можеш дати відповіді, цим ти зекономиш час, нерви і гроші. І ще, — вимкнула мобільний, — не їжся так через свою дівчину, зрадила, то й зрадила. Ти молодий, гарний, знайдеш ще свою, чуєш? Усе, давай, — пішла з кухні.
— А звідки ви про дівчину знаєте, Анно? — крикнув навздогін.
— Досвід, Марку. Викинь із голови й живи далі. Життя триває, хлопче, і ти маєш це знати.
— Я знаю.
— Хочеш до міста — їдеш зі мною, не хочеш — залишайся, — стала в дверях.
— Так-так, я поїду, мені треба, — підійшов до неї.
— В тебе гроші є?
— Є.
— Ну поїхали.
— Я вас теж згадав, — тихо, — ви Ганна Ріхтер.
— Так, я саме та Анна. І що?
— Нічого. Просто я більше сюди не повернуся.
— Ти так вирішив?
— Так, — пішов до виходу, — дякую, що допомогли вночі, але це все.
— Як знаєш, — вийшла у двір. Водій відчинив дверцята авто. Вона почекала, поки до салону сяде Марк, потім сіла поряд і сказала водієві рушати. Авто виїхало за ворота.
— Я за вас навіть не голосував, — усміхнувся.
— Не ти один. Ти точно не залишишся?
— Ні.
— Дивись, як знаєш.
— Зупиніть машину, я вийду.
— Ми не доїхали ще.
— Анно, я не вірю владі і політикам теж не вірю. Зупиніть авто. — Машина пригальмувала, Марк відчинив дверцята і пішов трасою.
— Ти дивний, Марку. — Авто повільно їхало поряд.
— Я знаю, прощавайте, Анно, — дивлячись просто перед собою.
— Бувай. — Скло сховало від Марка обличчя Анни, і він ще якийсь час спостерігав за тим, як віддалявся мерседес, і вже майже не було чути його тихого гулу Марк зупинився і підняв руку. Він так стояв довго, машин було мало, і ті не хотіли підвезти Марка до Києва. Він стояв отак із піднятою рукою й відчував, як на обличчя падають перші краплі холодного дощу. До Києва було не менше двадцяти кілометрів. Марк зіщулився і пішов трасою в бік міста. Він ішов повільно, він думав і нікуди сьогодні не поспішав.
Анна набрала на мобільному номер.
— Алло. Так, я. У мене є хлопець, із яким можна попрацювати. Його звуть Марк Лютий. Знайдіть його і зробіть те, що маєте. Часу вам
