Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима

— Ні слова. Іди спати, Дашо, іди.

Він вийшов у коридор, відчинив двері й повільно пішов до ліфта. Даша сильно грюкнула дверима і, скинувши халат, скочила в ліжко, Олег обійняв її і, навіть не поцілувавши, поліз губами до лона, вона застогнала й узяла рукою його член. У коридорі стояв терпкий солодкуватий запах Марка, Даша довго не могла збагнути, що це так пахне, і, тільки коли кінчила, здригнувшись усім тілом і тихо засміявшись, вона зрозуміла — так пахне кров, Марк був поранений, і він прийшов до неї по допомогу, а вона вигнала його геть. Даша припала обличчям до подушки і, сказавши щось несуттєве Олегові, беззвучно заплакала: вона нарешті зрозуміла, що божевільно любить Марка й готова віддати за нього життя.

Консьєржка, яка сиділа в невеличкій комірчині якраз побіля виходу з під'їзду, невдоволено поглянула на Марка і на його запитання, котра година, тихо відповіла: «Пів на четверту». Марк подякував і вийшов на вулицю. Йому в очі вдарило світло фар, і авто, рушивши з місця, зупинилося просто перед ним.

— Марку, сідай. — Анна, здається, знала, що він вийде від Даші саме зараз.

— Нам не по дорозі, Анно, хоча я щиро дякую, що почекали мене.

— Що ти плетеш? Сідай. Я бачу, що ти вже ніякий, кров тече й обличчя горить, сідай — і поїхали. Я живу за містом, за годину будемо вдома.

— Ну, поїхали, — він сів поряд із нею й заснув одразу, щойно машина виїхала з двору. Анна ввімкнула неголосно музику та натиснула педаль газу. Коли вони виїхали з міста, Анна всміхнулася й погладила Марка по щоці, їй дуже подобався цей молодий і норовливий хлопець. Удома на Анну чекали.

Розділ 37 (Chapter 37)

Лікар подивився на хлопчика, довго мовчав, потім поклав руку на груди, натиснув у кількох місцях указівним пальцем і, облизавши нижню губу, якось дуже уривчасто промовив: «Готуйте до операції». Медсестра голосно кахикнула й помчала коридором, штовхаючи качалку перед собою. Лікар поманив пальцем чоловіка років тридцяти.

— Рідні в нього є?

— У мальчика? Нет. Ну, я не знаю. Там сидят какие-то внизу, но они, это, они беспризорники. Грязные такие. Ждут.

— Чого?

— Малого. Они ж его принесли.

— Я не знаю, выживет он или нет. Рана серьёзная очень. Пойди, скажи детям, пусть идут.

— Они не уйдут.

— Ты уверен?

— Да.

— Ну, тогда это, — на мить задумався, — скажи, пусть чаю им сделают, и накормят их пусть. Чего сидеть так будут? Голодные ведь, наверно.

— Голодные. Я пойду скажу.

— Иди, — лікар швидкими кроками пішов коридором. Була перша ночі, і він збирався був іти додому, але в той час, коли він уже зателефонував дружині і сказав, що замовив таксі і за двадцять хвилин буде вдома, йому повідомили, що хлопчик шести років умирає і його необхідно оперувати. Хлопчика звали Давид.

Чоловік років тридцяти спустився в хол і порахував усіх дітей, які сиділи на дивані й уважно стежили за дверима ліфта, очікуючи, що вони от-от відчиняться, і звідти вийде лікар та скаже, що їхній друг живий.

— Он жив? — хлопчина із великою плямою на щоці кинувся до чоловіка і схопив його за руку.

— Живой. Живой он. Ему операцию сделают и потом еще немного подлечат, и будет еще здоровее, чем был.

— А ты не врешь, дядя? — хлопчик, який на вигляд був старшим за всіх своїх друзів, подивився чоловіку в очі й закопилив губу.

— Нет. Я не вру. Чаю хотите?

— А чего покрепче? — діти засміялися й кілька разів плюнули на килим.

— Я сделаю чай и бутерброды.

— С мясом, — дівчинка підняла руку й усміхнулася, — я давно мяса не ела, сделайте с мясом, пожалуйста, хорошо?

— Хорошо. Ты, как зовут?

— Миша.

— Да Михайль он, Михайль — хайль-хайль, — діти весело засміялися.

— Рты закрыли! — він кинувся до того, що мав пляму на щоці, і дав йому гучного ляпаса.

— Да иди на хер, чудило, — хлопець схопився за голову.

— Сам иди.

— Ты со мной пойдешь, Миша. Вы тут посидите.

Вони пішли сходами нагору. Діти враз затихли і почали перешіптуватися. Дівчинка сиділа сумна й дивилася в стелю. Очевидно, їй дуже хотілося їсти. Хлопчик із плямою на щоці ліг спати. Його не чіпали. І він одразу заснув.

— А что с пареньком вашим случилось? — чоловік розливав чай у пластикові стаканчики та витирав із чола піт.

— Тебе честно сказать? — примружив око.

— Да, — узяв ніж і заходився нарізати батон.

— Я буду с черным хлебом. Если честно, — він підняв голову і почухав за вухом. — А зачем тебе правда, а? Ну какая тебе разница?

— Есть разница, малыш.

— Порезали его бандиты.

— Его? Бандиты? — він навіть усміхнувся. — А бандитам-то он на что?

— Какая разница тебе, а? Сказал — порезали, значит, порезали. Его зашьют?

— Он не мешок, чтобы его зашивать, его вылечат.

— Давай чай, я пойду к пацанам.

— Держи, — підняв тацю і передав хлопцеві, — не разлей, смотри.

— Не боись, мужик, не разолью, — біля дверей озирнувся. — Так черного хлеба нет?

— Не, нету.

— Ну, ладно, давай с батоном. Жрать-то все равно охота. — Двері за ним зачинилися.

Операція тривала другу годину, і лікар уже майже змирився з думкою, що хлопчик помре: рана була дуже глибокою, а коли він побачив, що пошкоджені життєво важливі органи, то остаточно втратив віру і робив свою справу майже механічно. Він просто тягнув час.

— Все, зашивайте, — лікар відійшов від операційного столу і втомлено сів на стілець.

— Він житиме? — медсестра дивилася на хлопчика, як на янгола.

— Не знаю. Виживе — виживе, ні — значить, так має бути. Я все зробив.

— А скільки йому років?

— Не знаю, шість, здається, — кинув у раковину рукавички і пішов до виходу.

— Значить, житиме, — медсестра поклала руку хлопчикові на голову й тихо так сказала: — Ти житимеш. — Хлопчик лежав перед нею і все ще здавався їй схожим на янгола.

Після того, як йому наклали шви, Давида відвезли до реанімації. Наркоз мав тривати ще годину, потім хлопчик мав прийти до тями. Поряд із ним нікого з лікарів не було, біля ліжка сиділа на стільчику медсестра та дивилася просто перед собою. Їй було тридцять два роки, і в неї не було дітей.

— Ну, все, давайте домой, парень ваш будет жить. — Чоловік років тридцяти вийшов із ліфта й намагався не дивитися дітям в очі. Вони вже поїли бутерброди та випили чай. Тепер