Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима

Василь ЗИМА

UKRAINIAN DREAM

«ПОСЛЕДНИЙ ЗАГОВОР»

Роман

Я давно присматриваюсь к этой стране и знаю, чего мне опасаться.

Михаил Зощенко

Розділ 1 (Chapter 1)

«Ви думаете, що живете в країні, яка іде шляхом ринкових реформ і втілює принципи демократії? Даремно ви так думаєте. Ви живете в країні, яка за тринадцять років незалежності скоротила втричі державний бюджет, ви живете в країні, народонаселення якої за тринадцять років незалежності зменшилося на чотири мільйони чоловік, ви живете в країні, найкращі та найприбутковіші об'єкти приватизації в якій віддано у власність злочинного капіталу, ви живете в країні, в якій до цього часу вирішується питання, чи надавати чужій мові статусу офіційної, ви живете в країні, в якій залишаються жити або слабаки, або герої».

— Вимкни, чуєш? — він повернувся до вікна і зручніше вмостився у великому шкіряному кріслі.

— Програма ще не закінчилась.

— Вимкни, чуєш? — невдоволено глянув з-під брів.

— Нема питань, — підійшов, натиснув кнопку, звук зник.

— Як цього хлопця звуть?

— Марк Лютий, він веде програму «Я і моя країна».

— Ти його бачив?

— Ні.

— Я хочу, щоби ти на нього подивився, — устав, пройшовся кімнатою, став біля столу, мовчав, — цікаво, він у це дійсно вірить? Ні, ну мені цікаво, він просто так говорить чи він вірить.

— У що? — витягнув руки з кишень.

— У те, що, слухаючи його правду, люди таки прозріють і захочуть щось змінити.

— Не знаю.

— У людей уже є правда, і їм не треба іншої, їм добре живеться з тією, яка в них є.

— Напевно, хм. Ви про що?

— Я чув нещодавно, чи то читав в опозиційній газеті, — підійшов до бару, — не важливо. Так от, — узяв пляшку лікеру, налив у чарку. — Історія така дурна. В місті українському, в Красному Лучі чи що, люди такі бідні, хм, — випив лікеру, поставив рюмку на стійку бару, — їдять собачатину запивають слізьми голодних дітей. Ти уявляєш? — подивився на нього, — Юро, ти уявляєш, я тебе питаю?

— Слабо.

— А я тобі кажу, це їхня біда, і не треба їм соплі витирати. Мені важко собі уявити німців, чи британців, чи навіть поляків, які б їли собачатину і пили сльози дітей. Наш народ не вбив жодного зі своїх тиранів, румуни вбили, італійці, чилійці досі готові все віддати, щоби повісити Піночета, а наші люди жеруть собачатину. І жертимуть, чуєш, жертимуть, бо вони не розуміють, що ніхто їм не винен, чуєш, ніхто.

— Ясна річ.

— Набери мені директора цього радіо, де Лютий свою херню шурує, давай бігом.

— Зараз, — пішов, повернувся зі слухавкою, натиснув кнопки. — Алло, з вами говоритиме…

— Дай сюди, — вирвав у нього слухавку, — чуєш, жук, ти зовсім здурів, що ти пускаєш в ефір? Тобі наша країна чимось не подобається? Їдь на хуй в іншу. Що ти вибачаєшся, що ти пояснюєш? Де ти цього Лютого взяв? Хто за нього гроші платить, ти сам платиш? Я, блядь, прикрию його спонсора. Як нема спонсора? А де ж він гроші бере? Сам платить за програму? Так закрий її, твою мать. Не можеш? Я тобі поможу, чудо. Все, через місяць цього Лютого нікуди на роботу не візьмуть, буде вулиці мести. Блядь, — кинув слухавку на диван, підійшов до бару, налив лікеру, випив, голосно хекнув, потім подивився на охоронця, — Юро, найди цього Марка, я не хочу, щоби мене за нього вз'їбали потім, чуєш?

— Чую. Я найду його. І що зробити?

— Придумай, — накинув піджак на плечі і вийшов з кімнати.

Розділ 2 (Chapter 2)

— Чи є в мене жизнєнні целі? — сміх у слухавку, потім мовчанка. — Нє, ну, таких конкретних нема.

— Скільки тобі років? — голос ведучого.

— Двадцять.

— Що ти закінчив?

— Ха-ха, — знову цей хрипкий сміх, — школу.

— А крім школи?

— Армію. Да шо ти придолбався?

— А ти не пробував вступити до вузу?

— Нє, в мене дєнєг нема на платний.

— А безкоштовно?

— Ти мій атестат відєл? Када я к екзаменам готовиться буду? Я з утра до ночі по базару ящики розвожу.

— Скажи, а ти любиш свою країну?

— Страну, яку?

— Україну.

— А нє, ну шо, нормальна страна, а шо, єсть варіанти? Мені нравиться, хароша страна, нєзавісіма, главне. Войни нема, хлеба хватає, хотя і подорожав. Жить можна.

— А ти б хотів емігрувати?

— Це тіпа за рубєж уїхати? А на фіга? Каму я там всрався? Я шо, по-їхньому панімаю? Нє. Я буду жить тут.

— Як жити?

— Да як все живуть. Не хуже других, хотя, наверно, і не лучше. Нормально жить буду. Я ж не то шо Серьога со второго под'єзда, тот сколовся на хер уже. А я шо, я як все. Ну все, давай, мені надо ящики везти, обєд кончився. Прівєти всім і удачі, — гудки в слухавці.

— З нами був Льоша з Боярки. А ми чекаємо нових дзвінків. Нагадаю, що в ефірі з вами Марк Лютий і радіопрограма «Я і моя країна». Я — це кожен з вас, а моя країна — це 48 мільйонів людей, про яких ви нічого не знаєте. А ми робимо все, щоби ви стали ближчими одне одному.

— Дзвінок! — Звукорежисер зробив відмашку, Марк поправив навушники.

— Алло. Это че, программа такая, шо типа ты про свою жизнь рассказываешь?

— Так.

— О, нормально. А то мне Натаха все уши проквакала. Говорит, мол, позвони, попизди там.

— Давайте без матів, у нас прямий ефір.

— Извини, братан, не хотел, вырвалось. Я тебе за жизнь свою рассказать хочу.

— Назвіться, будь ласка.

— Кирилл из Киева. Короче, я с торговыми точками работаю. Нормальным людям помогаю, а барыг и жлобов разных прессую. В общем, я тут мужика одного под молотки пустил. Он гад редкий, денег был должен, не отдал, смылся там в село к бабке одной, я его забил на хер.

— Ви не боїтеся казати це в ефір? Вас чує вся країна.

— А нифига, мне по банану, меня все равно хер кто найдет, и даже искать никто не будет. Я б его не забил, его б менты порешили, я знаю. Я вот чего, мне пацана его жалко. Малой у того урода остался. Я хочу, шобы он нормальным пацаном вырос. Деньги хочу на его счет перевести.

— Скажіть, Кириле, ви любите свою країну?

— А я хер на нее забил. Что она мне дала? Ствол в руки да пометку в паспорте? Я, может, учиться хотел пойти, а так по беспределу пока, еле от