Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима

Він вимкнув телефон. Справжнє ім'я Оргуса і факти його біографії знало всього кілька чоловік. Оргус їхав до Києва.

Розділ 33 (Chapter 33)

— Заходь. У мене за годину зустріч з Урманісом, — президент підійшов до Оргуса й потиснув йому руку.

— Ми давно не бачилися. Щось сталося? — він не знав, куди подіти руки.

— Мене дещо непокоїть, Оргусе. Сідай, — усміхнувся, — зараз принесуть каву.

— Я щойно поїв.

— Добре поїв?

— Так. Анна Ріхтер добре годує.

— Що вона хотіла? — президент сидів у крісло й тер пальцем ніс.

— Її цікавлять мої хлопці з «Революції 21».

— Вона хоче влаштувати якісь акції? Їй мало того, що сталося рік тому, коли загинули десятки людей? Вона не хоче вчитися і змінюватися також не хоче. Що ти сказав їй?

— Я маю їй щось сказати, інакше вона домовлятиметься з моїми хлопцями без мене.

— Ти маєш вирішити сам, що сказати Анні. Я зараз не маю на неї впливу: вона відійшла від політики, і бізнес її відносно чесний.

— Я вирішу цю проблему, пане президенте.

— Я знаю, Оргусе.

— Це все?

Дівчина поставила на стіл тацю й забрала попільничку та зіжмакані серветки.

— Ні, не все. — почекав, поки зачиняться двері. — На мене готується замах.

— Це інформація перевірена?

— Не один раз.

— Це внутрішня загроза?

— Так.

— Це бізнес, політика, особисте?

— Ні, Оргусе, це щось більше. Це жадоба влади.

— Ви знаєте хто?

— Ні. Я не знаю. Відомо тільки те, що замах готують свої. Маю на увазі, спецслужби.

— Звідки інформація?

— Це таємниця, навіть для тебе, Оргусе.

— Хто займається вашою безпекою?

— СБУ, Оргусе, — надпив кави. — Я не прошу тебе оберігати моє життя, справа не в тому, житиму я чи ні. Ти не розумієш, Оргусе. Втім, — запалив цигарку, устав, ступив кілька кроків кімнатою, — ти й не можеш цього зрозуміти. Рано чи пізно в житті лідера настає такий момент, коли він розуміє: та справа, заради якої живеш, важливіша, аніж саме життя.

— То ви хочете сказати, що вам байдуже — уб'ють вас чи ні?

— Одразу видно, Оргусе, що ти не політик: ти ділиш світ на чорний і білий, кажеш «так» чи «ні», — посміхнувся. — Зараз має більше значення ось що: задля чого я житиму і через що мене вб'ють, ти розумієш?

— Майже.

— Захочуть мене ліквідувати — ліквідують, це питання часу. Я маю точно знати, що буде після того, як мене не стане.

— Я ніколи не хотів бути президентом, — Оргус допив каву і подивився у вікно.

— Ось список компаній, — узяв зі столу теку й підійшов до Оргуса, — які взяли участь у тендері на купівлю кількох стратегічних підприємств країни. Ти знаєш, Оргусе, про що йдеться?

— Так.

— Справа ось у чому: якщо ці об'єкти буде приватизовано, Україна стане вже не нашою. Ти це розумієш?

— Не зовсім.

— Телекомунікації, газ, нафта, хліб — усе це стане власністю кількох людей.

— І що я можу зробити?

— Ти маєш мені сказати імена цих людей, Оргусе.

— Перепрошую, але мені здається, що не так важко дізнатися імена власників цих компаній, — Оргус узяв теку — Тут інформації більше ніж достатньо.

— Це інформація для прес-релізів, мені потрібні дані про реальних власників. Ти розумієш, Оргусе?

— Так. Думаю, що розумію.

— Ну і добре, працюй, — знову сів у крісло.

— Тільки от що: чому ви просите про це мене?

— Бо я тобі довіряю, Оргусе. І ще — дуже мало людей знає про тебе те, що знаю про тебе я.

— Скільки в мене часу? — пішов до дверей.

— У тебе нема часу.

— Мені діяти за звичною схемою — на власний розсуд і без жодних правил?

— Я цього, Оргусе, не чув, — президент усміхнувся й повернувся до стіни. Оргус зрозумів: це означає, що розмову закінчено. Він вийшов із кабінету та пішов коридором до виходу. Біля прохідної зустрівся з Яном Урманісом, той навіть не звернув на Оргуса уваги: йому ця людина була незнайома. Щоправда, Оргус про віце-прем'єра знав усе, що взагалі можна про нього знати. Оргус вийшов на вулицю і подивився на годинник. Він дістав мобільний.

— Алло. Да, это Кляйн. Все данные по компаниям «Ойл Юкрейн», «Трансгаз-плюс», «Телемир», «Крюгель» и «Энергия Омни» с именами, фамилиями, партнерами, сделками, рынками сбыта и всем остальным — мне лично в руки через день. Большое спасибо. Что? А, да, я опять работаю. Что-то важное? Да какая вам разница? Нужно просто, вот и все. — Він вимкнув телефон і, витягнувши сім-карту, зламав її й викинув у смітник. За годину йому дадуть інший номер, який знатимуть усього кілька людей. Оргус пішов до метро.

Розділ 34 (Chapter 34)

У «Репризі» на Великій Житомирській увечері небагато людей. А о дев'ятій їх залишається зовсім мало. Марк і Даша сиділи біля вікна, за вікном ішов дощ. Марк уже з'їв яєчню, бекон і сосиски, Даша чекала, поки їй принесуть десерт і каву глясе. Даша була схвильована, і її непевний погляд не давав Маркові спокою.

— Що, Дашо? Ти увесь вечір хочеш мені щось сказати і увесь час мовчиш. Так, ніби боїшся мені це сказати, — він утер серветкою губи й усміхнувся.

— Я думаю, Марку.

— Я бачу.

— Ми знайомі з тобою так давно. Я вже звикла до тебе, і ти став мені ріднішим за мою маму і за тата також.

— Я знаю, ти казала мені про це раніше.

— Так, я казала.

— Але ти не це хотіла мені сказати, чи не так, Дашо? Ти хотіла сказати щось інше.

— Правильно, Марку.

Офіціантка поставила на стіл десерт, каву і поклала дві серветки, глянула з-під брів на Марка й пішла. Даша сьорбнула кави і заплющила очі. Марк дивився на неї.

— Я зрозумів, це сталося кілька тижнів тому, коли я сидів у в'язниці, так от, там я зрозумів умовність усього, що відбувається. Це я до того, Дашо, що в разі, якщо ти хочеш сказати щось таке, що змінить наше життя, то ти можеш це казати без страху, я готовий це почути.

— Дурненький ти, Марку, — вона відсунула каву і схрестила руки на грудях, відкинувшись на спинку стільця, — нічого ти не розумієш. Знаєш, я не хотіла, аби сталося те, що сталося, але це було не в моїх силах — щось змінити.

— Ти про що?

— Розумієш, Марку, часом стається те, чого ми зовсім не очікуємо, щось геть несподіване. Розумієш? — вона знову починала хвилюватися, і її руки тремтіли.

— Ну, — Марк був зосередженим.

— Я полюбила