Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима

— Вони мені не учні. Вони — люди, такі самі, як і я, ми рівні, ми з ними рівні. Я не знаю, чому вони прийшли до мене. Я сказав їм, що маю мрію, і вони, очевидно, теж її мали.

— Оргусе, ти любиш суп із фрикадельками? — принесли обід, і дві дівчини, мляво посміхаючись, нарізали хліб. Потім вони вийшли. — Прошу до столу.

— Дякую. Я люблю суп із фрикадельками, а ще я люблю рибу та пельмені.

— Ні, пельмені — ні, мені смакують оливки та червона ікра. Смачного!

— Смачного, Анно! Ми вже перейшли на «ти»?

— Я сказала «ти»?

— Так, саме так і сказали.

— Тоді називай мене на «ти». Так нам буде легше зрозуміти одне одного.

— Мабуть.

Вони мовчали хвилин десять. Коли випили вина і втерли губи серветкою, Анна голосно вдихнула повітря й устала з-за столу. Оргус дивився на свої руки, вони були засмаглими і тонкими.

— Восени планується акція у Львові. Ти чув про це, Оргусе?

— Так, я чув.

— Ти знаєш, Оргусе, що президент прибуде до Львова, і ще там будуть ті, хто вже зараз склав детальний план того, як прийти до влади після листопадових виборів?

— Ти знаєш їх, Анно?

— Дуже добре. Вони стоять дуже близько до влади, вони мають навіть доступ до неї, вони можуть відчувати, як це, коли тобі дано право вирішувати долі людей, але ось це і все, що в них є, реальної влади вони не мають.

— А що таке реальна влада, Анно? — Оргус підвівся і підійшов до вікна. Він виглянув надвір, там нікого не було, тільки біля воріт бігали дві вівчарки. — Коли ми приїхали до тебе, собак у дворі не було.

— Вони були в клітці. Ці собаки надто небезпечні, аби випускати їх у двір, коли там є чужі люди. Влада, Оргусе, реальна влада — це можливість робити те, що ти хочеш, за рахунок інших людей, і відповідальність за все, що відбувається, перекладати на оцих інших людей. Отже, Оргусе, всі ми, хто не при владі, ми інші люди, а ота купка осіб, яка має реальну владу, — це люди справжні. Принаймні вони так себе називають.

— Ну, Анно, і навіщо тобі мої хлопці?

— Оргусе, ти, коли приймав їх до своєї організації, навчав, виховував, ти казав їм про самопожертву?

— Про це зайве говорити. Вони самі для себе вирішили, коли прийшли до мене, що готові пожертвувати життям. Питання тільки — заради чого. Ти пропонуєш гроші, Анно. Але вони не були готові жертвувати собою заради грошей.

— Я пропоную гроші тобі, Оргусе, а не їм. Ти маєш сказати їм, заради чого вони ризикуватимуть життям.

— Я можу. Але я не буду.

— Оргусе, ти вже старий, щоби віддавати життя за ідею. Люди після сорока помирають переважно за гроші, а вони юні, вони ще не втратили здатності вірити і мріяти, тому їм легко помирати за якісь ідеали.

— Ти хочеш влади, Анно?

— А ти не хочеш влади, Оргусе?

— У нас різні уявлення про владу.

— Можливо. Мені потрібні люди, — узяла зі столу пачку цигарок, запалила і, глибоко вдихнувши дим, випустила його через ніздрі, — які б могли професійно спровокувати вуличні бійки, закидати камінням міліціонерів і, якщо це буде необхідно, вчинити невеличкий теракт. Мені це потрібно, Оргусе. І…

— Я… — він зробив крок назустріч, вона піднесла руку й нетерпляче хитнула головою.

— I — я плачу за це чималі гроші. Я плачу великі гроші, аби твої хлопці зробили те, до чого ти їх і готував.

— Я готував їх до боротьби, я готував їх до свободи.

— Свобода коштує грошей, Оргусе, і немалих грошей, і ти знаєш це не гірше за мене, — нервово затягнулася.

— А якщо я відмовлюся?

— Я думала, що ти так скажеш, тільки не знала коли. Ось нарешті ти сказав. Що буде, якщо ти відмовишся? Нічого. Нічого абсолютно. Просто я говоритиму з твоїми хлопцями без тебе. А ти втратиш гроші і не знаю, що іще, можливість реалізувати свої ідеї, напевно. Так, більше, певно, ти нічого не втратиш. Ну то що, згоден? — вона кинула цигарку в попільничку і всміхнулася, поглянувши на Оргуса ясними зеленими очима.

— Я не кажу, що згоджуюсь. Я кажу тільки: ми спробуємо домовитися.

— От і добре. Іди, Оргусе, я накажу, щоб собак відвели до клітки.

— Я не боюся собак, Анно.

— Я теж.

Вона провела його до дверей і дорогою сказала, що гроші свої він отримає, якщо зробить усе як належить.

— І ще, Оргусе, — коли той сідав до машини, — твого хлопця з тюрми я витягла. Якби не мої адвокати і зв'язки у Верховній Раді, сидів би він і сидів. Ти зваж на це.

— Я зважу, Анно. І я обов'язково скажу про це Андрію й тим, хто потрапив до в'язниці разом із ним.

— Скажи і не забудь, що свобода коштує грошей, дуже багато грошей.

— Бувай, Анно, — зачинив дверцята і встиг помітити, як вона розвернулася й пішла до дверей. Авто виїхало з двору.

Анна Ріхтер, вона залишила собі прізвище першого чоловіка, австрійського єврея, з яким прожила сім років у Відні, а потім покинула його через подружню зраду, чи що. Ріхтер віддав їй кілька мільйонів, які вона вклала у справу свого нового коханого мужчини, Віталія Оглобліна, власника кількох пивоварень і тепер уже впливової особи в Кабінеті Міністрів. Анна Ріхтер була власницею двох газет, мала вплив на один столичний канал, контролювала шістдесят відсотків акцій декількох радіостанцій і нещодавно купила чотири казино й ресторан та готель десь у Криму. Анна Ріхтер програла вибори до Верховної Ради тепер, напередодні президентських виборів, мала наміри зробити все можливе, аби до влади прийшла прихильна до неї особа, яка б забезпечила їй державну підтримку бізнесу, високу посаду в Кабміні і ще багато такого, що може хотіти людина, у якої вже все є. Оргус добре знав біографію Анни й те, про що в офіційних біографіях не пишуть. І ще Оргус добре розумів, що йому варто буде приєднатися до однієї зі сторін у цій передвиборній боротьбі, і єдине, про що він зараз думав, — до якої сторони приставати. Анна зробила йому непогану пропозицію, яку він не прийняв і від якої не відмовився. Задзвонив телефон.

— Алло.

— Ви пан Георгій Кляйн? — жіночий голос.

— Так, я. Звідки ви знаєте моє ім'я?

— Усе, що я