Чужий і найрідніший - Інна Земець

Сидить собі спокійно на дивані, непохитна і врівноважена сама, як її поза лотоса, в яку ноги заплела. З єхидною посмішкою на мене споглядає.

- Знаєш, коли я казала, що нам портібно поговорити, то мала рацію – таки є в тому нагальна потреба. І краще б з того і почали. Бо як тобі в голові якийсь черв’ячок мозок  їсть, то валізу собі і не пакуй, поки дезинсекцію не проведемо.

Підійшла до мене майже впритул, руки в боки поставила.

- То що, слідкував за мною? Побачив як до Мілки чоловіка заводила? Окрім того, щоб мене в блудниці записати ідей не було?

Посмішку бачу, а очі то не сміються, злюща як дияволиця.

- І прямо спитати не схотів. Наче хлопчик малий – очі руцями затулив і наче не було? Не виходить, сам бачиш.

- Як сама не нагадуватимеш, то вийде. До сьогодні виходило ж? – стою, сміливо їй у очі дивлюсь. - Лесик, від наших розмов нікому не кращає. Щоразу як підступаємось до того – самі клопоти.

- То як буде? «Привіт!»  і в ліжко бігом, щоб не було часу думати і говорити?

Присягтись можу, ще кілька фраз і влупить мене, закипає до маківки.

- Тут перебувало пів твого відділення і не знаю скільки з інших. Ти навіть досі із ними працюєш. Хіба бачиш моє занепокоєння з цього приводу?

- То все було до «нас», розумієш різницю, Леся?

Таки підняв на неї голос, на пів кроку підступив, теж руки в боки впер – очей не відвела.

- А тепер, поки я у вбиральню на хвилинку вийду, подумай якими словами вибачення проситимеш, за те що роль Отелло на себе приміряв, тому що за мною підглядав і побачив як я побратима Славка, після відпустки з дружиною і дітьми перед відбуттям до підрозділу, пустила на ночівлю в іншу кімнату їх квартири. Словами, Тарасе, вибачишся, словами – інакше лишай велику сумку на місці.