Чужий і найрідніший - Інна Земець

Гуркіт не припинявся, та я тим не переймалась. Зачинилась в кімнаті, голову подушкою накрила, та вібрацію відчуваю – досі гамселить. Чотири хвилини витримала, а потім затихло. Скинула подушку – тиша. Може то сусіди його нагнали? Завтра їм подякую на всяк випадок. А те що здуру телефон в нього кинула то шкода. Тепер доведеться просити щоб повернув. Ні, краще завтра по новий піду. Та й відновити номер не проблема. Хоча, буде краще і номер новий купити – так крапку остаточну і поставлю. Буде ще дві нові речі до нового етапу життя. Про себе це вимовила і завмерла. То ось так просто? Нарешті я не заходжуся болем від думки про батьків, ніби каменюку з грудей скинула. Як таке може бути? Здається, дійно відпустило: руки не тремтять, дихаю рівно. Відчуваю щось? Так, пити хочеться – нічого іншого. Пішла на кухню, та дорогою спинилась – за дверима голоси почула. Один упізнала швидко – Тарас, чую, вибачається. Дивлюсь у дверне вічко – стоїть поруч із ним мій сусід. Наче, бійки не сталося, один на одну стіну сперся, інший на другу – балакають. Краще б поліцію викликав, а як ні – то й теревенте хоч до ранку. Пішла, стакан води налила, повернулась в кімнату вхідні двері старанно оминаючи. Чую – двері сусідські клацнули, розбіглись мабуть. Та за кілька хвилин навшпиньки знову до вічка припала. Сидить Тарас на сходах, щось у телефоні клацає. Відійшла, ще хвилин на п’ять терпіння мені стало, а потім знову підглядати пішла. Чи ти ночувати тут збираєшся? Сидить собі, під ноги дивиться. Маячня і дурість. І тихо ж себе поводила, а бачу – підняв очі, дивиться просто на мене, наче рентгенівським поглядом розпізнав крізь двері.

- Лесик, я ж до ранку сидітиму, як не пустиш.

- Не до ранку, а до миті коли тебе в поліцію здадуть.

- Не сподівайся.

Та які вже сподівання… Це вже не дитячий садок, а молодша ясельна група. Сама себе вилаяла, по обличчю ляснула, зітхнула тяжко і відімкнула. Ледь на сантиметр прочинила, а Тарас вже руку в ту щілину суне.

- Відчиняю вже, зачекай, - сердито пробурмотіла і на кілька кроків відійшла, - Заходь, заради всього святого, перед сусідями соромно.

Зайшов, обережно мій телефон на поличку поклав.

- Номер той заблокував. Телефон цілий, до речі, добре що бампер має і скло захисне, от воно і тріснуло. Заміниш і буде як новий.

- Дякую.

- Лесик, ти в нормі? Тільки чесно, прошу.

- Чесно, вже нормально. Сама здивована, та зараз відчуваю, що це повідомлення ніби якусь крапку остаточну поставило.

Стоїмо біля прочинених дверей, мовчимо, одне на одного дивимось. Я з під лоба, він з легким нахилом голови.

- Ти ще щось хочеш сказати? - не витримую я.

- Так.

- Якщо знову щось вигадав – краще і не починай.

- Не буду більше. Та ти сама мені інших варіантів не лишила.

- А я тут до чого?

- А до того, що маю шанс тебе побачити або коли тобі капець, або коли вигадаю щось. А частіше, і те й інше водночас. Я так більше не хочу.

- Та як не хочеш, то й не треба, тебе ж ніхто не змушує, - стинаю плечима я. - То доросле життя, не завжди стається, як бажається. Нема в мене часу на часті дружні посиденьки.

- А не на дружні?

- Братерські?

- Припини, я серйозно. Чого ми ходимо околяса? Ще кілька років паузи візьмемо, поки розберемось? – сердитись починає, ніздрі роздув, очима виблискує.

- Ти так кажеш, ніби першу паузу я взяла. Сам тікав, мов чорти тебе гнали. А я не гінчак, наздоганяти не моє.

- То ти мстишся просто, провчити вирішила? Бо я вже твою науку засвоїв і висновки зробив. Так ти тепер від мене тікаєш.

- Просто живу своїм життям. Бачиш, сьогодні ще одну життєву кризу подолала. Легше ніж сподівалась, до речі. Вчусь відпускати. І чим доросліша, тим простіше вдається. Тарас, час не до розмов, настрій не святковий, втомилась. Давай якось іншим разом.

- Не буде іншого разу. Просто тут і зараз. Хто ти для мене вже чудово зрозумів, та лишилось питання до тебе, і як вирішиш – так і буде. Чи разом, чи ніяк – не буде вже інакше.