Чужий і найрідніший - Інна Земець

Добре, що гепнуло вже під кінець операції, коли ювелірні справи скінчили. Струснуло всіх добряче – зовсім неподалік. Вискоточна зброя, тварюки? Там лише стара житлова забудова, вилупки кляті! Нам з верхнього поверху все видно було – сьогодні знову вкрали чиєсь життя. Пів района перектрито, пожежу приборкують, інші екіпажі своєї черги чекають. І ми поки паузу маємо. Хочу новини переглянути – нема інтернету. Отут біля операційної у нас дивна сліпа зона, бермудський трикутник в якому сигнал невідомо куди пропадає. Піду до ординаторської, трохи перепочину, про події сьогодення почитаю. Чим ближче до кімнати – тим дивніші звуки. Наче й відбою не було, і свята сьогодні нема, а на слух – наче невеличка вечірка починається: несміливий сміх і напівголосні жарти. Ще двері не відкрив, а серце передчуваючи недобре, кудись до шлунку покотилося. Аби ничже не впало...  Це страшний сон. Сидять в ординаторській дівчата, більше половини котрих колись без одягу бачив. Ледь стримав правицю, що сама по собі до серця потяглась. Стою, в прочинені двері заглядаю: сміх жіночий лунає аж на пів коридору, якись пиндики точать, хто кавою, хто чаєм запиває. Посеред тієї тусовки сидить і регоче мій Лесик, на когось рукою маше, а іншою сльозу витирає.

- Привіт, лікарю! Дивись, хто до нас завітав! – звертається до мене Сніжана.

Сидить просто поруч із Лесею, щойно в телефоні щось роздивлялись, тепер обоє на мене витріщаються. Та де там обоє! Вся увага до мене прикута. Нашатир тут є, сподіваюсь?

- Чого закляк? Заходьте, пане лікарю, - то вже Леся до мене озвалась.

Дякую від усього серця, і так щасливий до інфаркту, що половина колишніх в одні зміну співпали. Вітаюсь з посмішкою схожою на судому, підбираюсь до Лесика поближче, нагинаюсь, у щоку цілую – уміхається у відповідь.

- Твій телефон «поза зоною» нас із Русланом налякав. Добре, що даремно переймались. Я вже на роботу біжу, просто на чаювання з дівчатами затрималась. Іди, як маєш справи – я за хвилину вже тікатиму.

- Та ні, поки в мене пауза. Оце йшов сюди перепочити, тобі зателефонувати. Не очікував на зустріч. Я тебе в коридорі зачекаю.

Позадкував до дверей, відійшов до вікна, на підвіконні вмостився. Театр абсурду, їй-Богу! Хвилин десять чекав – не менше. Вже й відбій дали, здається. Випливає мій Лесик, навздогін з кімнати «До зустрічі!» чую, обіцяє завітати. Божечки, нагрішив я, визнаю, та не настільки ж! Підходжу до Лесика, цілую – відповідає. Беру за руку і від гріха подалі на вихід тягну. Звісно, дорогою усмішку не прибираю, переляк не показую. Іде, очима на мене бісенят кидає.

- Це ти капці погриз, ану зізнавайся!

- Що?! – аж сторопіло на неї очи вирячив.

- Тарасе, ти такий дивний, мов лабрадор, що шкоди наробив.   

- Тобто?

- Біжиш трохи попереду, у очі заглядаєш. Був би хвіст – вимахував би на всі боки. М’ячика тобі кинути, сказати що ти хороший хлопчик?

- Знаєш, Леся, у нас і без такої кількості потенційних подразників все не просто було, я вже нервовий розлад собі набув, здається.

- Спокійно, Отелло - то чоловіча роль. Якби я ревнива була, то довелося б тобі роботу змінити, а я нормальна – звикай, такого не вимагатиму. Це тобі в голові все жахливо виглядає, а я, наприклад, з того квітнику лише двох твоїх колишніх знаю, про решту й не здогадаюсь, бо вони сердечок з твоїм портретом на халати не чіпляють. Сам контору палиш і  жахаєшся, - усміхається мені, а таки хоче щось різке сказати. – Я тобі довіряю. І, звісно, тебе не ревную.  Та на всяк випадок один раз таки попереджу. Як хоч раз накинеш на кого оком – вдвох із Русланом будете аніматорами: він на дерев’яній нозі, а ти з пов’язкою на тому хтивому оці.

Ревнує таки! Наостанок цьомнула, розвернулась і на роботу побігла. Ну і життя! Наче в парку атракціонів живу. Оце щойно на американських гірках прокатився, думав і не доїду до фініша, але пощастило. До кінця дня трохи турбувався, чи на вечір скандал не визріє. Та не вгадав – жодних проблем. Вечір як вечір, такий як зажди, як вже звик, як люблю. Ранками нашими щоразу теж тішуся, щоправда, лише першою частиною, до того як в шпиталь їдемо. Щойно вранці від «малюка» нашого з палати вийшли, друге «дитя» озвалося.

- Попереждаю одразу – на балачки часу немає. Завтра зустрічайте мене на вокзалі. Їду додому народжувати, - ошелешила Мілка.

Що їй Леся кричала – не буду переповідати. Шокувати і спантелику збити не вийшло, перейшла до умовлять – теж не спрацювало.

- Міла, потяги зараз їздять пристойні, та чергової акушерки серед персоналу в них нема. Ти геть здуріла?!

- Не кричи, бо прискориш той процес своїми криками! Пізно вже мене лаяти – я в дорозі. Батькам не казала, тільки вам розповіла. Відвезете мене до них, добре?

- Я тебе до психіатра відвезу, дурепа!

А я і не сперечатимусь. За два тижні має мала народитися, а її мамка прибацана стрибок віри тут робить. Та вранці на вокзалі за годину до прибуття вже стирчали. Лесик собі нігтя гризти намагалась, я її руку до себе тягнув. Як спинився потяг і пасажири на вихід потягнулись, Мілу одразу побачили – викотилась на перон мов колесо. Капець, на вигляд - до пологів чи година чи день. Біля вагону і полаялись, і наобіймались, до автівки йшли неквапливо.

- Чого поперлася, ще й таємно? – ніяк не вгамовувалась Леся.