Чужий і найрідніший - Інна Земець

Ох і кумедні ті малі «пампушки»! Тріщать без упину, сміються що п’ять хвилин аж захлинаються. Одна моя двоюрідна сестра Міла, друга – її найліпша подруга Леся. Дві дзиґи нерозлийвода. Якби не знав, що у тьоті Алли одна донька, подумав би рідні сестри. А вони навіть схожі трохи: обидві русяві, сіроокі та трохи пухкенькі. Ото і їх улюблена тема, до речі, бо струнка фігура у дванадцять років то вже вкрай важливо, виявляється. Щодня чую як домовляються ввечері почати бігати, та щоразу замість того під чай з пиндиками улюблені фільми переглядають. Навіть до мене за порадою приходили, бо я ж майбутній медик, тож напевно знаю найкращий спосіб схуднення. Не засміявся, серйозно відповів, що за кілька років коли зросту наберуть, то самі собі більше сподобаються, а як на мене – і зараз чарівні, тому порада буде одна – не вигадуйте, ви й так красуні. Міла сором’язиво посміхнулася, а Леся очі під лоба закотила. Відчуваю, виросте з неї та ще колючка, вже вміє вколоти, а за кілька років pросте знаний кактус і тоді ховайся в жито. Поки дівчата своїми справами займалися я призвичаювався до життя в столиці. Як вирішив поступати на медицину, мама з тіткою Аллою домовилася, що кілька місяців у неї поживу. Погодилась із великою радістю, підготувала мені кімнату, зустріла як рідного сина. Вони з моєю мамою завжди були не просто сестри, а ще й найкращі подруги, тому і хрещеною моєю стала – мати навіть інших думок з цього приводу не мала. Отак і опинився у столиці. Домовлялись на кілька місяців, та Алла Геннадіївна гиркала на мене щоразу як чула, що квартиру собі під оренду шукаю. Так майже на рік і затримався. Коли більш-менш пристойну роботу собі знайшов, повернувся до пошуків та з моїми статками на окрему квартиру, звісно, не вистачило. Зрозумів що разом з приятелем треба на двох шукати, по кімнаті на брата. Винайняли аж на краєчку міста, та цілком пристойну і за помірну ціну. Тітка Алла ледь не плакала, таку драму з того зробила. Мабуть, дійсно хотіла, щоб я біля неї до диплому жив. Та треба совість мати, бо й так засидівся. Її чоловік Іван Павлович на мій від’їзд відреагував менш драматично, та взяв обіцянку що приїздитиму в гості раз на тиждень, а як буде потрібна якась допомога – одразу звернусь. Пообіцяв, допомоги не потребував, а раз на два тижні на вечерю приїздити за правило собі взяв. Щоразу частували як на святі, смаколиків повні тарілки, вся родина за столом і Леся тут як тут. Давно зрозумів, вони з Мілою більше як ніч в розлуці не живуть, навіть на море влітку разом з Кушнірами їздли. Цікаво, як на те батьки її погодились? Хоча здогадуюсь, Леська мала, а язик мов бритва, мабуть кожне нервове закінчення батькам понадрізувала, а свого домоглась. На собі її лезо вже випробував, не подумав коли за чаюванням зачепив її. Наче й тема була проста, дівчата  розповідали як репетиція шкільної вистави йде. Мілка сердилась, що наряд не достатньо ошатний, Леся на роль жалілась – занадто поверхнево і нудно:

- Тю, та яку ж ти роль хотіла? Це ж не Лондонський театр, а шкільна вистава, - сміюсь я, - Чи ти сподівалась на глибоку драму? Вам лише по тринадцять, от як подорослішаєте – тоді і ролі доросліші будуть. Не всякий образ на такий вік личить, життєвого досвіду не вистачить для того.

- Не можу погодитись, бо оце дивлюсь і бачу, що інколи мудрість за дорослішанням не поспішає, часто тільки зріст змінюється, - і прямо на мене сердито примруживши очі споглядає.

От вже колючка! Тьотя Алла і її чоловік тихо собі під носа усміхаються, Міла голосно регоче. На щастя «пампушки» відволікаються – по якомусь каналу улюблене кіно починається, біжать дивитись. Роблю собі зауваження, що треба негайно спинятись так їх називати. «Пампушки» кажу подумки, та не дай Боже бовкну вголос – поглядами спопелять. Та вже і не пампушки вони, дитяча округлість поменшала, сподіваюсь не через дурні ідеї про дієти. Бачимось з Кушнірами часто, може не щотижнево, та все одно хоча б раз на місяць та приїжджаю. Мама через мене їм свої фірмові заготовки передає, а тьотя Алла з них кулінарні шедеври робить. Ох і смачно готує! Як ще частіше навідуватимусь, то почну вагу набирати і поки малі худнуть сам пампушкою стану. Сам не розумію, як дівчата в руках себе тримають. Малі, а сила волі міцна. Тепер у них нове хобі, вже не худнуть, а у кіногероїв закохуються. Міла ще пів біди, а у Лесі що не кіно – нове кохання. От тільки Брюс Вілліс у них з постійних фаворитів, інші тимчасові. Вони чи не щомісяця всі частини «Міцного горішкам» напам’ять вчать. Поки дівчата у кінообрази закохуються, ми з моїм сусідом Русланом користуємось благами нашого холостяцького барлогу. Любимо ми дівчат, ой любимо! Жіноче товариство нам навзаєм відповідає, бо як на третій курс перейшли дружньою компанією в музичний гурт зібрались. Я з гітарою з дитинства не розлучаюсь, а Руслан з барабаном. Заздрю йому, якщо чесно, бо з дитинства мріяв теж той інструмент опанувати, та мама щоразу замість ударних мене до інших інструментів привчала. І уроки фортепіано брав, і на скрипку водили, лише на гітару добровільно зголосився, хоча про барабан досі з ностальгією думаю. Як підріс і голос «ламатися» перестав, виявилось що і вокаліст я непоганий, то як нема поруч  інших учасників нашого гурту, у нас з Русіком непоганий акустичний дует вимальовується. Про великий шоу-бізнес лише мріяти можемо, та певну фан-базу швидко набули. Жіночу, в основному, нам на щастя. Один раз навіть у концерті в міському парку участь взяли. Звісно, запросив на цю подію всю родину Кушнір. Завітали, аплодували шалено. Навіть не здивувався коли і Лесю з ними побачив. Давно вже за рідню  її сприймаю, по крові одна Міла, а насправді наче двох сестер маю. На тому концерті нам дали дві пісні заспівати. Одну всім гуртом виконали, а другу акустичним дуетом. Друга, здається, всім більше до смаку припала. Голос у Руслана глибокий, хрипкий, не дивно що дівчата на нього очима виливали своє захоплення. Та й мені слави дісталося. Після концерту щасливі були неймовірно, бо приємно коли те що тебе зачіпає і у інших емоційну реакцію викликає. Гульнули після виступу добряче, а наступного дня Кушніри мене до себе запросили сказали що «свято для зірки» хочуть влаштувати. Тьотя Алла вчергове перевершила саму себе, зготувала як на весілля, батьків моїх до себе запросила. А їм їхати до столиці не так вже і довго, тож святкували всією родиною. Міла захлинаючись емоціями переповідала як пройшов концерт, Леся час від часу додавала коментарі, а тьотя Алла і її чоловік просто не мали пауз щоб слово вставити. Мама і тато на ніч лишились у Кушнірів, а я до себе у барліг поїхав. Та наступного дня вже довелось до тьоті Алли в гості проситись – тепер до Руслана в гості батьки зібрались. Ну то не жити ж їм з сином в одній кімнаті? Звісно, жодних проблем не виникло, на тиждень знайшов собі прихисток. Не спокійний, як виявилось – дівчата грунтовно готувались до дня народження подруги. Міла з Лесею щохвилини сновигали між кімнатою і коридором. Мов ті стрекози, дзижчали і крутились біля великого дзеркала, платтячка приміряли. Днями у них грандіозна вечірка, тож юні панянки повністю захопились підготовкою: манікюр, парфум, зачіски, взуття... Страшне, скільки головняка! Оце починаю розуміти чого жінки так довго збираються, якщо вибір самих лише туфель навіть у малих дві години займає. На третій день, нарешті, визначились з усіма деталями, я полегшено зітхнув і визирнув глянути на фінальну примірку. Вони ж ще малі - п'ятнадцять лише, а все зробили аби собі зайвих років додати! Звісно, тьотя Алла пильнувала ті збори, тож косметикою себе не обмалювали, лише трохи блиску на губи дозволила. А сукні гарні, у Міли щось зелене по фігурі, у Лесі синє, пишне і дуже вишукане. Поки сто тисяч примірок було, почув, що то їй бабуся пошила, а на вигляд як з модного магазину. Гуляють День народження однокласниці в кафе неподалік, та Іван Павлович категорично заявив, що особисто везе їх туди і назад забирає на машині. Звісно, ростуть дівчата, пильнувати порібно. Та й для таких ошатних панянок міський транспорт або пішаком перти не пасуватиме. Сьогодні мій робочий день виявився коротшим ніж зазвичай, особистих планів на вечір також не мав, вирішив просто відпочити. Вони зараз, мабуть ще гуляють, а я до квартири з роботи повертаюсь. Вже звертаю у двір, коли бачу перед собою знайомий образ: синю сукно, туфлі на малесенькому підборі та русяві локони. Бачу, як біжить Леся та не до Міли і не до себе - кудись за будинок. Точно знаю, там проходу до її двору немає,  зате там є халабуда, яку місцеві діти ще багато років тому облаштували. Дом Кушнірів з трьох боків різними установами обліплений, двір закритий і тихий, тож дитячу будівлю ніхто з сусідів не чіпав. Може свято рано скінчилося? Та тоді б і Міла поруч крутилася, а Леся точно сама. Невже щось трапилось? Пришвидшуюсь і йду за нею скоцюрбившись в три погибелі аби під балконами пролізти.