Чужий і найрідніший - Інна Земець

Ах ти ж дурко ревниве! І таки довгенько терпів, не питав. Думала, може вже сам дотумкав, що дурні його підозри, а таки просто хотів на далеку і глибоку поличку ту думку сховати. Руки мила довго і крижаною водою, щоб трохи охолонути, та як виходила все ж дверима голосно ляснула. Сидить на краєчку дивана, мов першачок чемний, личко світле і лагідне, очиська чисті мов тала крига. Сіла в крісло напроти, склала руки хрестиком.

- Лесик, пробач.

- Мене п’ять хвилин не було. Два слова, реально?

- Я себе знаю, як почну більше плести – знову все споганю.

- Ще які претенезії, підозри, побоювання? – не дам відмовчатися, намовчалися вже. - Сам казав – ми разом. То разом?

- Разом.

- Так не мовчи, що ще спитати хочеш?

- Чи можна сумку побільше до тебе завезти, - криво посміхнувся Тарас, наче і соромно і самому смішно.

Довго сердитись не вийшло, бо я ж його дресирувати не збираюсь, просто хочу щоб те «разом» не тільки під ковдрою було. Нічого, навчимось усього, як разом вирішили бути.  Вже потроху відійшла, але марку тримала, хай запам’ятає добряче, щоб дублів не було. Повіз мене Тарас додому через ресторан, побачення віришив влаштувати чи вибачитись таким чином – не зрозуміла, просто голодна вже була, то й не сперечалась. Одяг трохи не до обставин був, та і те не дуже турбувало. Тішилась дуже його муками совісті. І тим, що ревнивий, бо як ревнує так шалено, то самі ж розумієте. Нічого, хлопчик великий, старанний, майстерний, а говорити відверто навчимось.

- Лесик, я дійсно не хотів тебе образити, - почав Тарас, коли вже у мене були. – Не знаю, чого дідько лисий за язика смикнув.

- Краще подумай, чого той дідько лисий взагалі таку недовіру до мене має. Я тобі довіряю, хоч і більше підстав для підозр маю право вбачати.

- Нема в тебе жодних приводів для того.

- Та невже, Тарасе? Коли тобі на роботу, завтра?

- Післязавтра.

- І скільки там твоїх колишніх працює?

- Ти ж сама визнала, що до минулого ревнувати сенсу немає. А в мабутньому і шансу на дам.

Дивно, але бути поруч увійшло в звичку дуже швидко. Ледь помітно, але впевнено його речі все більше захоплювали простір квартири. Як і ночував не у мене, то тільки коли на нічні зміни відбував. Думкою, чи не набридне йому таке співіснування не переймалась, відчувала що «ми» то і для нього не забавка. Звісно, хотілося почути слова всілякі романтичні, але Тарас хоч і з балакучих, та на таку романтику поки точно не здатен. Та спочатку і моєї інтуїції вистачало - без слів головне знала, а по ставленню і поглядам вже все розумію. Потиху і мій День народження підкрався. Вранці прокинулась сама – Тарас ще з роботи не прийшов. Повідомлення від нього вже на телефоні було, встиг таки першим привітати. А от з подарунком Міла випередила – я ж його від неї ще місяць тому отримала. Розірвала ту упаковку нарешті, корбку відкрила і розплилася в дурній усмішці. Подарунком виявилась картина на холст перенесена. Зроблена з тієї фотграфії авторства Русіка, де пара молодят на фоні вже майже ніякої ролі не відігравали, бо між нами момент важливий упіймав. Звісно, колись це фото від подруги отримала, та щоб об нього постійно ледь зажилою раною на чіплятись – порвала і викинула. Ось тепер воно повернулась. Вчасно! Інтуїція у Міли надзвичайна, виявляється.

- Коли дарувала – дві думки було: може нагадаю тобі та підштовхну, а може пощастить і тоді просто до нагоди підгадаю. Так і вийшло! – щасливо сміється в слухавку подруга.

- Наврочила таки, Мілка, відьомська твоя натура.

- Начаклувала!

А чудовий таки подарунок! На стіну поки не чіпляла, на поличку сховала. Ту фотку і люблю і соромлюсь, бо на ній наче величезними літерами написано «Я тебе кохаю!». Вміє Руслан на відвертість вивести і спіймати це у об’єктив. До речі, давно вже його не чула, вчора сама написала, запитала як справи. Вже звикла, що по кілька днів може не озиватися – не на курорті, все зрозуміло. Зважаючи на обставини, цього року на моє свято ніяких ресторанів і гостей. Міла за кордоном, Славко орків до кордону відкидає, тож всі вітання від Кушнірів і Тарасових батьків телефоном прийняла, а от від нього – особисто. Може на словах і не романтик, а свято влаштував як дівчата мріють, усі атрибути до нагоди використав: багато квітів, свічки, сам накуховарив смачно. Подарував мені вишукане шовкове вбрання домашнє, та якшо чесно, то скоріше собі подарунка зробив, бо одягати мені його довше було ніж він знімав. Та щасливий настрій довго не затримався. На ранок прокинулись від Тарасового телефону. Відповів сонним голосом, та як почув відповідь – одразу з ліжка скочив і в кухню вибіг. Невже знову терміново на роботу? Солодко потягнулася, сумно зітхнула і попленталась до ванної, а як вийшла – одразу зрозуміла, що погані новини зараз почую. Підійшов, за руки взяв, на стілець усадив:

- Лесик, почну з гарного – Руслан живий.

Добре що я сиджу.

- А погана яка?

- Його вчора вночі в столичну лікарню доправили. Усіх деталей і сам не знаю – його побратим телефонував. Тож збирайся, навідаємось і все на місці з’ясуємо.

- Його до твоєї клініки направили?

- Ні, в шпиталь неподалік.

Боже, нащо жінкам уява багата? Такого страху на себе нагнала, аж гудзики на пальто не можу застібнути.