На дорозі - Джек Керуак
– Люба, ти знаєш і я знаю, що все між нами нарешті -чітко, поза будь-якою абстрактною дефініцією в метафізичному розумінні або будь-якому розумінні, яке б ти хотіла уточнити, або ласкаво нав'язати або відокремити… -І так далі, а машина летіла, і ми знову були на дорозі в Каліфорнію.
Розділ восьмий
ЩО ЦЕ за відчуття, коли ти від'їжджаєш від людей, а вони віддаляються з поля зору, поки, немов піщинки, цілковито зникають? – Цей занадто великий світ замикає нас, і це – прощання. Проте ми йдемо до наступної божевільної пригоди під небесами.
Ми їхали через старе світло Алжиру, назад на пором, назад до вкритих брудом, старих кораблів через річку від нас, назад на канал, і взагалі геть; на двосмугову дорогу до Батон-Руж у пурпуровій темряві; там звернули на захід, переїхали Місісіпі в місті під назвою Порт-Ален. Порт-Ален – там, де річка, дощ і троянди в туманній темряві, там у жовтому сяйві ми розгорнулись на кільцевій розвилці та раптом побачили величезне чорне тіло під мостом і знов перетнули вічність. Що ж таке річка Місісіпі? – маса, яку омивають дощі, м'який плюскіт з обвислих берегів Місурі, розчинення, подорож на припливі до вічного водяного ложа, додаток до коричневої піни, мандрівка поза нескінченними долинами, деревами й дамбами, нижче та нижче, повз Мемфіс, Грінвіль, Юдору, Віксбург, Натшез, Порт-Аллен, Порт-Орлеан і Порт-Дельт, повз Поташ, Венецію, і Велику Затоку Ночей, і взагалі геть.
Слухаючи якусь дивну детективну програму по радіо та виглядаючи у вікно, я побачив знак, на якому написано ВИКОРИСТОВУЙТЕ ФАРБУ КУПЕРА, і сказав собі: «Добре, буду». Ми пролітали ніч луїзіанських рівнин -Лоутел, Юніс, Кіндер і Де-Квінсі, західні розвалені містечка, все більше схожі на рукави дельти, чим ближче ми наближались до Сабіни. У Старих Опелузах я пішов у магазин купити хліба та сиру, поки Дін заправлявся. Це був хлів; я чув, як сім'я вечеряє. Я почекав хвилину; вони продовжували говорити. Я взяв хліб і сир та вискочив на вулицю. Нам ледве вистачало грошей, щоб доїхати до Фріско. Тим часом на заправці Дін узяв блок сигарет, і ми були повністю забезпечені для подорожі – бензин, олія, цигарки і їжа. Пройдисвітам завжди всього мало. Він їхав прямо по дорозі.
Десь біля Старкса, ми побачили в небі попереду нас величезне червоне сяйво; що ж це таке? За хвилину ми проїжджали повз нього. Це був вогонь за деревами; на дорозі стояло багато машин. Можливо, там смажили рибу, проте, з іншого боку, там могло бути що завгодно. Біля Дьюївіла землі ставали дивними й темними. Несподівано ми опинились на болотах.
– Чувак, ти тільки уяви, якщо б ми знайшли джазову забігайлівку в цих болотах, з величезними чорними чуваками, котрі грають гітарний блюз, сьорбають зміїний сік і показуюють нам якісь знаки?
– Так!
Навколо були таємниці. Машина переїжджала грушівку, яка піднімалася над болотами, що тяглися з обох боків, укриті ліанами. Ми проїхали повз привида – негр у білій сорочці йшов дорогою, простягаючи руки до чорнильної землі. Напевно, він молився або читав прокляття. Ми промчали повз нього; я виглянув у вікно, щоб побачити його білі очі.
– Ого-о! – сказав Дін. – Обережніше. Нам у цих краях краще не зупинятись. – На якомусь етапі ми застрягли на роздоріжжі і всеодно зупинились. Дін увімкнув фари. Нас оточував величний ліс, укритий ліанами, в якому ми майже чули, як повзуть мільйони мокасинових змій. Усе, що ми бачили, – це мерехтіння червоної лампочки живлення «Гадсона». Мерілу пищала від страху. Ми також були перелякані. Ми хотіли забратися геть із володінь змії, з цієї повислої пітьми, і рухатись до звичної американської землі та коров'ячих пасовищ. У повітрі був запах нафти та мертвої води. Це був рукопис ночі, який ми не могли прочитати. Десь пугукала сова. Ми ризикнули повернути на одну з бокових доріг, і досить скоро переїхали стару та злу річку Сабіну, матір усіх цих боліт. Із подивом ми побачили попереду великі структури світла.
– Техас! Це Техас! Нафтове містечко Бомонт! – Велетенські нафтові цистерни і переробні заводи височіли, немов міста, у насиченому нафтою повітрі.
– Я рада, що ми
звідти вибрались, – сказала Мерілу. -Послухаймо ще якісь детективні програми.
Ми пролетіли Бомонт, річку Трініті в Ліберті і доїхали до Гюстона. Тепер Дін заговорив про свої г'юстонські часи в 1947-му:
– Гасел! Цей божевільний Гасел! Я всюди його шукаю і ніяк не можу знайти. Вій, бувало так, зациклювався в Техасі. Ми могли їхати в магазин по продукти з Биком, а Гасел міг зникнути. Ми його розшукували' в кожному тирі міста. – Машина в'їхала у Г'юстон. – Частіше за все нам доводилось шукати його в бандитській частині міста. Чувак, він лаявся з кожною божевільною повією, яку тільки міг знайти. Однієї ночі ми його загубили, тож зняли номер у готелі. Ми повинні були привезти Джейн льоду, бо в неї псувалися продукти, але два дні мусили шукати Гасела. Я сам із глузду з'їхаз – я обкрадав жінок у магазинах серед білого дня, просто тут, у центрі – ми пролетіли через порожню ніч – і я зустрів справді пропащу безмовну дівчинку, яка була неспора розуму і просто гуляла, намагаючись украсти апельсин. Вона була з Вайомінгу. її прекрасне тіло гармоніювало лише з її тупим розумом. Коли я знайшов її, вона щось бурмотіла собі під ніс, і я забрав її до нас у кімнату. Бик був п'яний, намагаючись споїти якогось малого мексиканця. Карло писав вірші під героїном. Гасел не з'являвся у джипі аж до півночі. Коли ми його знайшли, він уже спав на задньому сидінні. Весь лід розтав. Гасел сказав, що випив п'ять снодійних. Чувак, коли б мене не підводила пам'ять, я б тобі розказав кожну деталь того, що ми витворяли. Ох, але ж і час не чекає. Все за себе само дбає. Я міг
