На дорозі - Джек Керуак

На порожній г'юстонській вулиці о четвертій ранку раптом промчав на мотоциклі якийсь малий – весь розцяцькований і обвішаний яскравими ґудзиками, у мотоциклетних окулярах, у шикарному шкіряному піджаку – техаський нічний поет, з дівчиною на

спині, її волосся розлітається у повітрі, він їхав прямо, співаючи:

– Г'юстон, Остін, Форт-Уорт, Далас – а інколи Канзас-сіті – а інколи старий Ентоун, ах-ха-а-а-а! – Вони зникли з поля зору. – Ого! Зважте на ту малу в нього на мотоциклі! Погнали! – Дін намагався їх наздогнати: – Було б так шикарно, якщо б ми могли всі зібратись разом і справді повеселитись, усі такі милі, і чудові, і приємні, без якихось проблем, без інфантильних протестів і образ? Ой! Але ж і час не чекає. – Він нахилився і гнав далі.

За Г'юстоном його енергійність, хочби якою нескінченною вона здавалась, вичерпалась, і я сів за кермо. Щойно я повів машину, почався дощ. Тепер ми були на великих техаських рівнинах і, як сказав Дін:

– Ти їдеш і їдеш, і завтра все одно ще будеш у Техасі. -Дощ лив, як з відра. Я їхав крізь розвалене фермерське містечко з брудною головною вулицею і зрозумів, що опинився в глухому куті: – Гей, що мені робити? – Вони спали. Я розвернувся й поповз назад через місто. На вулиці не було ні душі, не горів жоден ліхтарик. Раптом перед моїми фарами з'явився вершник у дощовику. Це був шериф. Його десятигалонний капелюх стікав водою.

– Як доїхати в Остін? – Він увічливо пояснив мені, і я поїхав далі. На виїзді з міста я раптом побачив, як просто на мене, під диким дощем, їдуть чиїсь фари. Ух, подумав я, чи я на тій смузі; я звернув праворуч і побачив, що з'їжджаю з дороги в болото; я повернувся на дорогу. Фари знову їхали на мене. В останню мить, я зрозумів, що це інший водій їде неправильно і сам того не знає. На швидкості тридцять я звернув з дороги в багно; слава Богу, було рівно, ніякої канави. Під страшною зливою машина-порушник здала назад. Чотири суворі польові робітники втекли від праці пиячити в полі – всі в білих сорочках з брудними коричневими руками, вони сиділи і тупо дивились на мене посеред ночі. Водій був п'яний ущент.

Він сказав:

– А куди Гюстон?

Я ткнув пальцем назад. Мене, як грім, ударила думка, що вони це все зробили навмисно, щоб запитати дорогу, так само, як жебрак наступає прямо на тебе, загороджуючи тобі шлях. Вони розгублено витріщались на підлогу своєї машини, де валялись і грюкотіли порожні пляшки. Я завів машину; вона на фут застрягла в багнюці. Я глибоко вдихнув повітря дощових диких техаських країв.

– Дін, – сказав я, – прокидайся.

– Що?

– Ми застрягли в багнюці.

– Що сталось?

Я йому розповів. Він вилаявся. Ми взулися у старе взуття, вдягли светри та вийшли з машини під зливу. Я сперся спиною на задній бампер, піднімав машину і стогнав; Дін запихав ланцюги під слизькі колеса. За хвилину ми були з голови до п'ят у багнюці. Ми розбудили Мерілу і примусили її заводити машину, поки ми штовхали. Нещасний «Гадсон» страждав. Раптом він височив і поїхав через дорогу. Мерілу вчасно загальмувала, і ми стрибнули в салон. Ось і все – робота зайняла тридцять хвилин, і ми були мокрі й жалюгідні.

Я заснув перемазаний болотом; на ранок, коли я прокинувся, болото закам'яніло, а на вулиці лежав сніг. Ми були біля Фредеріксбурга, на високих рівнинах. Це була одна з найгірших зим у історії Техасу і Заходу, коли худоба зникала в снігових бурях, а сніг випав у Сан-Франциско та Ел-Ей. Ми були нещасні. Ми хотіли знову опинитися в Новому Орлеані з Едом Данкелем. Мерілу сиділа за кермом; Дін спав. Вона однією рукою вела, а другою діставала мене на задньому сидінні й нашіптувала солодкі обіцянки про Сан-Франциско. Я, як раб, корився їй. О десятій я сів за кермо – Дін вирубався на кілька годин – і їхав декілька сотень утомливих миль через пухкі сніги та облізлі пагорби, укриті полином. Повсюди ходили ковбої в бейсбольних кепках та навушниках, шукаючи своїх корів. На дорозі раз-по-раз з'являлися зручні маленькі будиночки з коминами. Я так хотів, щоб ми кудись зайшли та поїли квасолі з ряжанкою перед каміном.

У Сонорі я знову пригостив себе безкоштовним сиром та хлібом, поки хазяїн розмовляв з фермером у іншому кінці магазину. Дін верещав від щастя; він був голодний. Ми не могли ані цента витрачати на їжу.

– Так-к, так-к, – казав Дін, дивлячись на фермерів, котрі розгулювали по головній вулиці Сонори, – кожен із них чортів мільйонер, тисячі голів худоби, чорнороби, будинки, гроші в банку. Якщо б я тут жив, то був би дурнем у кущах, був би зайцем, я б облизував гілки й ганявся за гарненькими ковбойськими дівчатками – хі-хі-хі-хі-хі! Чорт! Вам! – Він стукнув себе кулаком: – Так! Правильно! Ох!

Ми вже не знали, про що він говорить. Він сів за кермо і пролетів решту Техасу, десь п'ятсот миль, аж до Ель-Па-со, приїхавши туди в сутінках, не зупиняючись, крім одного разу, коли роздягнувся біля Озона і з криками пострибав у кущі полину. Машини пролітали повз нас і не помічали його. Він повернувся до машини й поїхав.

– Так-от, Селе, Мерілу, я хочу, щоб ви зробили так само, як я, – звільніть себе від усього цього одягу – який у ньому сенс? Ось, що я маю на увазі – і засмагайте разом зі мною. Давайте! – Ми їхали на захід до сонця; воно заглядало до нас крізь лобове скло. – Відкрийтесь йому! – Мерілу підкорилась без зайвих слів, я теж. Ми сиділи попереду, всі троє. Мерілу діставала холодний крем і мазала нас. Час від часу повз нас мчали величезні вантажівки; водії у високих кабінах помічали золоту красуню, голу з двома голими чоловіками – було видно, як їх трохи кидало вбік, коли вони зникали в нашому дзеркалі дальнього виду. Безкраї поля полину, тепер безсніжні, котилися повз нас. Скоро ми опинились у краях каньйону Пекос із оранжевими скелями. У небі голубі простори відкривались. Ми вийшли з машини подивитися на давні індіанські руїни. Дін вийшов геть голий. Мерілу та я накинули куртки. Ми бродили поміж старих