За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

— Стелло, не треба, — кажу я, уявляючи, як вона провалюється прямісінько під лід у крижану воду.

— Замерзло намертво. Ну ж бо! — кидає вона погляд на мене.

Той самий погляд, який я бачу сьогодні цілий вечір: сміливий, хитрий, зухвалий.

Спадає на думку ще «безрозсудний». Але я викидаю це з голови.

Якщо це все, що ми маємо, скористаймося цим.

Тож я глибоко вдихаю, приймаючи виклик, беру її за руку, і ми разом виходимо на лід.

Розділ 23

Стелла

Уперше за довгий час я не почуваюся хворою.

Я хапаюся за руки Вілла, і ми ковзаємо по крижаній поверхні, зі сміхом намагаючись утримати рівновагу. Я скрикую, втрачаючи її, відпускаю його руки, щоб не потягти за собою, і важко приземлююся на п’яту точку.

— Ти в порядку? — питає він і сміється ще дужче.

Я щасливо киваю. Краще, ніж в порядку. Дивлюся, як він розбігається і з криком котиться по льоду на колінах. Спостерігаючи за ним, я вже не настільки засліплена тугою за По, і моє серце повне до краю, хоч і досі розбите на шматки.

Телефон у кишені дзвенить — я не звертаю уваги, як і протягом майже всього дня, і мружуся вдалину, де гасає ставком Вілл. Телефон нарешті змовкає, і я повільно встаю, але тут він починає голосно цвірінькати — повідомлення сиплються одне за одним.

Дістаю телефон, роздратована, дивлюся на нього й бачу, що екран забито повідомленнями від мами, від тата, від Барб.

Я очікую побачити чергові повідомлення щодо По, але в око впадають інші слова:

«ЛЕГЕНІ. ЗА ТРИ ГОДИНИ БУДУТЬ ТУТ. ДЕ ТИ???»

«Стелло. Будь ласка, відгукнися! ЛЕГЕНІ ВЕЗУТЬ».

Я ціпенію. Повітря виходить із моїх теперішніх нікчемних легень. Я дивлюся через ставок на Вілла, спостерігаючи, як він повільно розвертається, знов і знов. Це те, чого я хотіла. Чого хотіла Еббі. Нові легені.

Але я знов дивлюся через ставок на Вілла, хлопця, якого кохаю, в якого B. cepacia і який ніколи не матиме тієї можливості, що зараз переді мною.

Я дивлюся на свій телефон, і мої думки вирують.

Нові легені означають лікарню, медикаменти, одужання. Це означає терапію, ризик інфекції та величезний біль. А найважливіше, це означає, що тепер я буду як ніколи далеко від Вілла. Навіть ізольована від нього, щоб уберегти мене від B. cepacia.

Зараз я маю обирати.

Нові легені?

Чи Вілл?

Я дивлюся на нього, і він так широко всміхається мені, що навіть думати нема про що.

Я вимикаю телефон і вибігаю на лід, ковзаючи по кризі, аж доки на повному ходу не врізаюся в нього. Він хапається за мене, ледве примудряючись утриматися на ногах і не дати нам гепнутися на кригу.

Не потрібні мені нові легені, щоб почуватися живою. Я почуваюся живою просто зараз. Батьки казали, що хочуть, аби я була щаслива. Я знаю, що це таке, і мушу довіряти собі. Врешті-решт вони все одно мене втратять, і я не можу цьому зарадити.

Вілл мав рацію. Невже я хочу весь час, що мені залишився, пливти проти течії?

Я відштовхуюся від нього і пробую крутнутися, розкинувши руки, обличчям до зоряного неба. Знов і знов обертаючись на гладенькому льоду, я чую його голос.

— Боже, я тебе кохаю.

Він каже це так тихо, так по-справжньому, і це найпрекрасніше з усього.

Мої руки повисають, я припиняю крутитись і розвертаюсь обличчям до нього, дихаючи уривками. Він дивиться мені в очі, і я відчуваю той потяг, який завжди мала до нього, — неспростовне тяжіння, що закликає скоротити відстань між нами. Подолати кожен дюйм з тих п’яти кроків.

І цього разу я це роблю.

Я підбігаю до Вілла, наші тіла зіштовхуються, ми збиваємося з ніг і падаємо на кригу, зі сміхом приземляючись на неї разом. Я обвиваю його руки навколо себе й кладу голову йому на груди. Навколо падає сніг, і моє серце так гучно калатає, що я майже впевнена: він чує. Підіймаю на нього очі, коли він схиляється до мене. З кожним магнетичним вдихом притягуючи мене все ближче.

— Ти ж знаєш, я хочу, — шепоче він, і я майже відчуваю це: його губи торкаються моїх, холодні від снігу й льоду, але абсолютно прекрасні. — Але не можу.

Я відвертаюся й кладу голову на його пальто, дивлячись, як падає сніг. «Не можу. Не можу». Ковтаю знайоме відчуття, що наростає у мене в грудях.

Він знов замовкає, і я відчуваю, як здіймаються й опадають його легені у мене під головою. А тоді з його губ зривається зітхання.

— Ти лякаєш мене, Стелло.

Хмурячись, піднімаю очі на нього.

— Що? Чому?

Він дивиться мені в очі й серйозним голосом каже:

— Ти змушуєш мене хотіти життя, якого я не можу прожити.

Я знаю, що саме він має на увазі.

З похмурим обличчям він хитає головою.

— Це найстрашніше з усього, що я відчував.

Я знову пригадую, як ми зустрілися, а потім — як він балансував на краю даху.

Він тягнеться до мене, рукою в рукавичці ніжно торкається мого обличчя. Його блакитні очі темні, серйозні.

— Окрім цього, мабуть.

Ми мовчимо, лише дивимось одне на одного в місячному сяйві.

— Капець, як романтично, — каже він, криво всміхаючись мені.

— Знаю, — кажу я. — Мені подобається.

А тоді ми чуємо: крік-крак-крік. Крига під нами стогне. Ми зі сміхом підхоплюємось на ноги й біжимо разом, рука в руці, на тверду землю.

Розділ 24

Вілл

— Де ти мрієш жити? — питаю я її, коли ми повільно повертаємося на місток, і її рука в рукавичці лежить у моїй руці.

Змахуємо свіжий сніг із поручнів і застрибуємо на них, одночасно звішуючи ноги.

— Малібу, — каже вона, кладучи біля себе концентратор кисню, доки ми споглядаємо ставок. — Санта-Барбара.

Вона обрала б Каліфорнію.

Я дивлюся на неї:

— Каліфорнія? Справді? Чому не Колорадо?

— Вілле! — каже вона, сміючись. — Колорадо? З нашими легенями?

Я всміхаюсь і знизую плечима, уявляючи собі красивий пейзаж Колорадо.

— Що я можу сказати? Гори прекрасні!

— О ні, — голосно зітхає вона і дражниться: — Я люблю пляжі, ти любиш гори. Ми приречені!

Мій телефон дзенькає, і я