За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

— Тобі досить тепло? — у мільйонний раз питає вона, відколи повернулася до лікарні.

Я дивлюся вниз на два шари спортивних штанів і три шари футболок, які натягнув на себе, щоб догодити їй, і моє обличчя розпливається в усмішці.

— На цю мить я вже практично спітнів.

Смикаю комір моєї толстовки.

У двері стукають, і зазирає Барб, зустрічаючись зі мною поглядом — в руках у неї аркуш, заповнений результатами аналізів. Я паралізований — її очі не виказують нічого, що я готовий почути.

Вона робить паузу, притуляючись до дверей, доки проглядає аркуш.

— Вирощування бактеріальних культур забере кілька днів, і досі вірогідно, що воно проросте в її слині. Але наразі… — вона всміхається мені, хитаючи головою. — Вона чиста. Не заразилася. Не знаю, в біса, як, але вона не заразилася.

О Господи.

Наразі вона вільна від B. cepacia.

Наразі цього достатньо.

— Як щодо Вілла? — питає мати з-за моєї спини. — Цевафломалін?

Я зустрічаюся поглядом із Барб, і ми обмінюємося поглядами розуміння. Вона глитає, опускаючи очі в папери у своїй руці — результати аналізу, які я вже знаю.

— На мене він не діє, так? — питаю я.

Вона довго зітхає й хитає головою.

— Ні. Не діє.

О чорт.

Намагаюся не дивитися на матір, але відчуваю смуток на її обличчі. Сум. Тягнуся до неї й беру за руку, м’яко стискаючи. Уперше здається, що я так само розчарований, як і вона.

З каяттям дивлюся на Барб.

— Мені дуже прикро через усе це.

Вона хитає головою й зітхає.

— Ні, любий… — вона змовкає, знизує плечима і легенько всміхається мені. — Кохання — це кохання.

Барб іде, а я тримаю маму за руку, поки вона плаче, знаючи, що зробила все можливе. Тут ніхто не винен.

Зрештою вона засинає, а я сиджу на стільці біля вікна, спостерігаючи, як сонце повільно сідає за обрій. Вогні в парку, яких так і не побачила Стелла, вмикаються з завершенням чергового дня.

Прокидаюся посеред ночі, стривожений. Натягнувши черевики, вислизаю з кімнати й спускаюся на перший поверх, до післяопераційної палати, де спить Стелла. Дивлюся на неї з відчинених дверей, на її маленьке тіло, під’єднане до великих апаратів, що виконують за неї всю дихальну роботу.

Вона витримала.

Вдихаю, щосили наповнюючи легені повітрям, і в грудях незручно тягне, але разом з тим я відчуваю полегшення.

Полегшення, що Стелла прокинеться за кілька годин і проживе свої як мінімум п’ять дивовижних років, наповнених усім, що є в її списку завдань. А може, якщо вона почуватиметься безстрашною, то й дечим не зі списку, як-от піти подивитися на святкові вогні о першій ночі.

Проте, коли видихаю, я відчуваю дещо інше. Потребу убезпечити всі ці роки.

Я стискаю щелепи, і хоча все в мені опирається, я знаю точно, що маю робити.

Я оглядаю маленьку армію, яку зібрав у кімнаті. Барб, Джулі, Джейсон, Гоуп, Мія, Каміла, Стеллині батьки. Найбільш різномаста команда з усіх, що я бачив, стоїть і дивиться на коробки, розкладені на моєму ліжку, кожна з яких має окрему, але важливу роль. Я підіймаю свій малюнок, показуючи хитрий план, над яким працював більшу частину ранку, — кожна деталь ідеально прорахована й відповідає окремій людині і завданню.

Стелла би мною пишалася.

Я чую голос матері в коридорі, гучний і твердий, і виконую своє завдання, доки вона виконує свою роль.

Я тремчу, пригадуючи, як вона зверталася таким тоном для мене.

— Отже, — кажу я, оглядаючи їх усіх. — Ми повинні зробити це разом.

Мій погляд зупиняється на Гоуп, яка витирає сльозу, а Джейсон міцніше пригортає її. Переводжу очі на Джулі, на Камілу й Мію, на Стеллиних батьків.

— Усі з нами?

Джулі з ентузіазмом киває, лунає хор згоди. І всі дивляться на Барб, яка глухо мовчить.

— О, ну звісно, чорт забирай! Я з вами. Я, безумовно, з вами, — з усмішкою каже вона, і, мабуть, уперше за весь час ми з нею опиняємось на одній хвилі.

— Як довго Стелла ще спатиме? — питаю я її.

Вона кидає погляд на свій годинник.

— Певно, ще кілька годин.

Обводить очима всі коробки, список усіх наших завдань.

— У нас досить часу.

Чудово.

Я починаю роздавати коробки, призначаючи кожному його завдання.

— Отже, Каміло і Міє, — кажу я, видаючи їм їхній список і супровідну коробку. — Ви працюватимете з Джейсоном і Гоуп над…

Моя мати завершує дзвінок і просовує голову в кімнату.

— Зроблено. Вони сказали «так».

ТАК! Я знав, що вона це зробить. Я хитаю головою.

— Часом ти справді лякаєш, тобі це відомо?

Вона всміхається мені у відповідь.

— Я мала непогану практику.

Я роздаю решту коробок, і всі прямують у коридор розпочинати підготовку. Моя мати зволікає, знов зазираючи у двері.

— Тобі щось потрібно?

Я хитаю головою.

— Скоро буду. Лише маю зробити ще одну річ.

Двері зачиняються, і я обертаюся до свого стола, натягую пару гумових рукавичок і дістаю кольорові олівці. Я застряг над одним малюнком. Портретом Стелли, яка кружляє на льодовому ставку, за кілька секунд до того, як я сказав, що кохаю її.

Я все намагаюся точно зобразити кожну деталь. Місячне сяйво, що заливає її обличчя. Волосся, розмаяне, коли вона крутиться. Щира радість, якої сповнена кожна її риса.

Сльози навертаються на очі, коли я дивлюся на цей малюнок, і я змахую їх, знаючи, що вперше в житті чиню абсолютно правильно.

Я знову стою у дверях Стеллиної палати, дивлячись, як рівномірно підіймаються й опадають її забинтовані груди — нові легені працюють бездоганно. Уже висохла панда мирно спочиває в неї під пахвою, обличчя мирне вві сні.

Я кохаю її.

Я завжди перебував у пошуку чогось. З кожного даху виглядав те, що дасть мені мету.

І тепер я її знайшов.

— Вона прокидається, — каже її тато, коли Стелла починає ворушитись.

Я підіймаю очі. Її мама перетинає кімнату, і її очі сльозяться, коли вона дивиться на мене.

— Дякую тобі, Вілле.

Я киваю, рукою в рукавичці лізу в сумку й дістаю пакунок.

— Віддасте це їй, коли вона прокинеться?

Її мати бере його й стримано, сумно всміхається мені.

Потім