За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

— Не зараз, Стелло, — твердо каже вона, відчиняючи двері.

Ті широко розчахуються, і я бачу його. Його обличчя обернене до мене, очі заплющені.

Він досі не ворушиться.

Але страшніше за це — Барб. Барб тримається за голову руками. Вона припинила боротися. Ні.

З нього все знімають. Дроти. Інтубаційні трубки.

— Ні! — я чую власний крик, і все моє тіло кричить разом. — Ні, ні, ні, ні!

Я тягнуся нагору, підводячись на ноги, і бігом кидаюся до себе в кімнату. Він помер.

Помер.

Затинаючись, біжу коридором і бачу перед собою його очі того дня, коли ми вперше зустрілися, бачу, як він усміхається мені з дверей своєї спальні, бачу його руку, що торкається моєї крізь кухонну рукавицю лише кілька годин тому. Мої пальці намацують ручку дверей, і я вриваюся до кімнати. Усе розпливається перед очима — сльози потоком заливають обличчя.

Обернувшись, бачу Вілла, що йшов за мною, і роблю крок ближче. Усе моє тіло здригається в риданнях, і від цього біль у грудній клітці такий, що дихнути неможливо.

— Він помер. Вілле, він помер! Майкл, його батьки, о Господи…

Я трушу головою, стискаючи руками боки.

— Вілле! Він саме збирався… Вони ніколи більше його не побачать.

Усвідомлення обрушується на мене.

— Я ніколи більше його не побачу.

Стискаю кулаки, міряючи кроками кімнату.

— Я навіть жодного разу не обійняла його. Жодного. Не торкатися! Надто близько не стояти. Не можна, не можна, не можна! — викрикую я в істериці, крізь кашель, крізь запаморочення. — Він був моїм найкращим другом, а я навіть ніколи не обійняла його.

І ніколи не обійму. Почуття настільки жахливо знайоме, що я не витримую.

— Я всіх втрачаю, — видихаю я. Еббі. По. Всі померли.

— Тільки не мене, — тихим, але рішучим голосом каже Вілл. Підходить до мене, простягає руки, мало не обвиваючи ними мене.

— Ні! — я відштовхую його, відступаючи назад, усе далі й далі — далеко за п’ять кроків. Притискаюся спиною до дальньої стіни кімнати. — Що ти робиш?

У його очах проступає усвідомлення, і він задкує до дверей, страшенно наляканий.

— О чорт, Стелло. Я не подумав, я просто…

— Забирайся! — кажу я, але він уже в коридорі, тікає до себе.

Я грюкаю дверима. Голова тріщить від злості. Від страху. Оглядаю кімнату і скрізь бачу самі лише втрати, від чого стіни ніби сунуть на мене, ближче й ближче.

Це не спальня.

Підбігаю до стіни й вчіпляюся пальцями в краї плаката. Той піддається, відриваючись від лікарняної стіни.

Зриваю покривало, жбурляю через кімнату подушки. Хапаю Латку й запускаю ним у двері. Скидаю зі стола всі книги, папери й списки завдань — усе з грюкотом сиплеться на підлогу. Наосліп чіпляюся за тумбочку, хапаю перше, що під руку трапиться, і жбурляю ним об стіну.

Скляна банка б’ється, і море чорних трюфелів розлітається по підлозі.

Я застигаю, дивлячись, як вони котяться в усіх напрямках.

Трюфелі По.

Усе змовкає, тільки мої груди важко роздуваються й опадають, туди-сюди. Я опускаюся навколішки, всім тілом здригаючись від схлипів, і у відчаї намагаюся зібрати трюфелі по одному. Дивлюся на Латку, який лежить на боку, подертий і зім’ятий, сам-один на підлозі, якщо не зважати на самотній трюфель біля його обшмугляної ноги.

Його сумні карі очі дивляться на мене, і я нахиляюся й піднімаю його. Притискаю до грудей, переводячи погляд на малюнок Еббі, а потім на фотографію нас двох.

Здригаючись, я встаю й падаю на ліжко, згорнувшись крихітним калачиком на голому вініловому матраці. Сльози котяться обличчям, поки я лежу там сама.

Сон приходить і йде, і я знов і знов прокидаюся від власних схлипів до реальності, надто болісної, щоб повірити в неї. Я мечуся й перевертаюся, мій сон пересипаний óбразами По та Еббі, чиї усмішки змінюються гримасами болю, коли вони тануть у небутті. Барб і Джулі навідуються до мене, але я тримаю очі міцно заплющеними, доки вони знову йдуть.

Невдовзі я лежу без сну, дивлячись у стелю, а світло повзе кімнатою, і все німіє, коли ранок перетікає в день.

Мій телефон гучно вібрує на підлозі, але я не звертаю на нього уваги — не бажаю говорити ні з ким. Вілл. Мої батьки. Каміла і Мія. Який сенс? Усе одно я помру або вони помруть, і весь цей цикл людських умирань і людського горя просто триватиме далі.

Якщо за цей рік я чогось і навчилася, то це що горе може знищити людину. Воно знищило моїх батьків. Воно знищить батьків По. Майкла.

І мене.

Роками я зовсім нормально ставилася до смерті. Завжди знала, що це станеться. Це те невідворотне, з чим я прожила все життя, — розуміння, що помру я задовго до Еббі й батьків.

Однак я ніколи, ніколи не готова була оплакувати.

Я чую голоси в коридорі й змушую себе підвестися. Пробираюся крізь безлад до дверей кімнати, дорогою підбираючи телефон і відчуваючи, як той вібрує у моїй долоні. Виходжу в коридор і прямую до кімнати По, дивлячись, як хтось входить туди зі скринею. Іду слідом, до пуття не розуміючи навіщо. Коли зазираю всередину, частина мене очікує побачити По, що сидить і дивиться, як я приходжу, — наче все це було страшним сном.

Я чую, як він називає моє ім’я. «Стелла». Так, як він промовляв його, з тією теплотою в погляді, з тією усмішкою на губах.

Натомість переді мною порожня лікарняна палата і самотній скейтборд, приставлений до ліжка. Одна з небагатьох ознак того, що По, мій дивовижний найкращий друг По, колись мешкав у цій кімнаті. І Майкл. Він сидить на ліжку, обхопивши голову руками, а поряд із ним — порожня скриня. Він прийшов по речі По. Постер Ґордона Ремзі. Футболки. Полиця зі спеціями.

Його тіло здригається від схлипів. Я хочу щось сказати, втішити його. Але не маю потрібних слів. Не можу вибратися з глибокої прірви, що поглинає мене зсередини.

Тож я міцно заплющую очі й, відвернувшись, іду далі.

Ідучи повз кімнату Вілла, проводжу пальцями по його дверях. Горить світло, сяє під дверима, немов закликаючи мене постукати. Увійти до нього.

Проте я йду далі. Ноги несуть мене сходами нагору, крізь коридори й двері, доки, піднявши очі, я помічаю табличку дитячої ігрової кімнати. Дивлюся на кольорові літери, і подих застрягає мені