За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

Скляні матовані двері позаду нас ривком відчиняються, і ми разом підстрибуємо, приголомшено розвертаємось і бачимо перед собою… Барб. Отакої. Вона дивиться на нас, а ми — на неї. Усі надто ошелешені, аби щось сказати.

По прокашлюється.

— Привіт, Барб. Ми гадали, тебе сьогодні немає. Зробити тобі порцію? Стелла от-от почне розваги.

Певно, сьогодні в Барб подвійна зміна. Вона явно не випадково змовчала про це. Вона знає мене. І знає, що сьогодні у Вілла день народження. Чорт.

Барб безмовно дивиться на нас, випромінюючи гнів усіма рисами обличчя. Вона вказує на нас трьох, і моє серце шаленіє.

— Нагору. Негайно.

Ми повільно встаємо й підходимо до неї. Вона хитає головою, оглядаючи нас, не в змозі вимовити ні слова.

— За мною.

Рушає на вихід, за двері й назад через кафетерій.

Ми нашвидку махаємо на прощання Гоуп із Джейсоном і Камілі з Мією, а потім прямуємо за нею. Погані справи. Я бачила Барб сердитою чи засмученою багато разів. Але не такою. І це лякає по-особливому.

Ми йдемо за нею по коридору. Я кидаю стривожений погляд на Вілла, і той промовляє самими губами:

— Все буде гаразд.

Але його усмішка майже не торкається очей.

— Ви всі сидітимете по своїх палатах, доки ми отримаємо аналізи з дихальних шляхів, — каже вона та обертається до Вілла. — Щодо тебе. Вранці тебе переводять.

— Ні! — кажу я, і її погляд перестрибує на мене. — Ні, Барб, це не провина Вілла…

Вона підіймає руку, обриваючи мене.

— Може, вам охота гратися своїми життями, а мені ні.

Повисає грозова тиша, і тут По починає сміятися. Ми всі озираємось на нього, а він трусить головою, анітрохи не збентежений. Зустрічає мій погляд і широко всміхається мені:

— Зовсім як у дитинстві…

— Ви більше не діти, По! — кричить Барб, перериваючи його на півслові.

— Ми були обережні, Барб, — серйозним тоном каже він, хитаючи головою. — Дотримувалися безпеки. Як ти нас і навчила.

По жестом указує на відстань між нами, яку ми зберігаємо просто зараз.

Він кашляє, коротко й швидко, а тоді додає:

— Пробач, Барб. Але це було весело.

Вона відкриває рота сказати щось, а тоді швидко стуляє його й розвертається, щоб відвести нас на наш поверх. Решту шляху ніхто не промовляє ні слова. Я дивлюся на Вілла. Хочу бути ближче до нього, але саме це першим чином і наразило нас на неприємності.

Ми всі розходимося по своїх палатах. По підморгує мені й Віллу, перш ніж прослизнути до себе. Барб нагороджує мене останнім розчарованим поглядом, а тоді двері за мною зачиняються.

Годинник цокає, все ближче й ближче до півночі, а я дивлюся на Вілла, який задрімав по той бік екрана, на його спокійне, незворушне обличчя. Потираю очі, сонна після того, як цілий день планувала вечірку, а потім мене впіймала Барб. Ми не перериваємо дзвінка, бо знаємо, що дуже скоро він опиниться десь далеко в ізоляторі. Не буде більше прогулянок опівночі. Ані спортзалу. Ані записок під дверима. Нічого не буде.

Мої повіки повільно змикаються, коли в динаміку завиває сигнал тривоги, миттєво розбудивши мене.

— Код «синій». Усі вільні працівники…

Підстрибую й біжу до дверей, щоб розчути спотворені слова оголошення. О Боже. Код «синій». Чиєсь серце зупинилось. А нас зараз не так багато на поверсі.

Коли я відчиняю двері, оголошення повторюють знову — цього разу в коридорі чути чіткіше.

— Код «синій». Усі вільні працівники — до палати 310. Код «синій».

Палата 310.

По. Будь ласка, скажіть мені, що він просто знову неправильно ввімкнув монітор.

Я чіпляюся за стіну. Кімната крутиться, бригада екстреної допомоги штовхає повз мене реанімаційний візок. Бачу, як Джулі поспішає слідом за ними до кімнати По — її зміна щойно почалася. Голос Барб гукає десь іздаля:

— Він не дихає! Пульсу немає. Треба негайно.

Цього не може бути.

Я кидаюся бігти, ввалююся до нього в кімнату. Бачу його ноги на підлозі, стопи розведені в різні боки. Ні. Ні, ні, ні.

Барб накриває його тіло, качаючи повітря в його легені ручним дихальним апаратом. Він не дихає. По не дихає.

— Ну ж бо, хлопчику, не треба так зі мною! — кричить вона, а інший голос вигукує:

— Накласти електроди!

Чийсь силует схиляється над ним, розрізаючи його улюблену колумбійську футболку, яку надіслала йому мама до дня народження, і ліпить електроди йому на груди. Нарешті я бачу його обличчя — очі закочені, шкіра синя.

Мої руки й ноги німіють.

— По! — вигукую я. Хочу дістатися до нього, хочу, щоб із ним усе було добре.

Очі Барб зустрічаються з моїми, і вона кричить:

— Ні! Хто-небудь, заберіть її звідси.

— Напружений пневмоторакс. У нього відмовляють легені. Потрібен набір для інтубації! — кричить голос, а я дивлюся на нерухомі груди, намагаючись силою волі змусити їх ворухнутися.

Дихай. Просто дихай.

Мене скрізь оточують тіла, і я намагаюся проштовхатися повз них. Я маю дістатися до нього. Маю дістатися до По. Борюся проти рук і плечей, намагаючись відштовхнути їх геть.

— Зачиніть двері! — каже Барб, коли чиїсь руки відтягують мене в коридор. Я ще раз чую її голос — вона говорить до По.

— Борися, хлопчику! Борися, чорт забирай!

Я бачу Джулі, в очах у неї темно.

А тоді двері зачиняють у мене перед носом.

Відступаю і, озирнувшись, бачу Вілла, який стоїть за мною. Обличчя в нього бліде, як у По. Він тягнеться до мене, потім стискає руку в кулак із розпачем в очах. Здається, мене зараз знудить. Притуляюся до стіни й сповзаю по ній на підлогу, дихаючи коротенькими уривками.

Вілл сідає під стіною, за п’ять кроків від мене. Тремкими руками охоплюю коліна, кладу на них голову й міцно заплющую очі. Бачу в уяві По, який лежить там.

Смугасті шкарпетки.

Жовта футбольна форма.

Цього не може бути насправді.

Він отямиться. Має отямитись. Сяде й пожартує, що з’їв забагато пасти чи надто глибоко зомлів від Андерсона Купера, і спитає, чи не хочу я випити з ним пізній молочний коктейль. Той самий коктейль, що ми пили разом десять років.

Той самий, що ми повинні пити разом ще десять років.

Я чую кроки і, підіймаючи голову, бачу, як поспішає коридором докторка Гемід.

— Пані Гемід… — починаю